Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
По дорозі до Башти не трапилося нічого… Навіть дощу. Мабуть, доля вирішила, що з мене вистачить і надала можливість перевести подих. Адже навіть на професійному рингу між раундами покладено хвилинний відпочинок.
На жаль, несучись що духу по лісовій дорозі, я не підозрював, що тимчасовий спокій, всього лише затишшя. Те саме, що зазвичай змінюється бурею.
Пором чекав мене біля острівця. Лис же знав, що я додому звичайним шляхом повертатимуся, от і відправив на зустріч.
— Усі повернулись?
— Так, ваша милість… Не турбуйтеся… — весело відповіли найманці, дружно налягаючи на канат.
Звичайно, навіть ті, кого залишили «на господарстві», всі знали про результати нападу на Розіттен. А може, капітан уже й винагороду роздати встиг. Як водиться, з урахуванням особистих заслуг, але всім…
— Навіть поранених немає… Тож і лікар не знадобився. Даремно тільки Митрофана ганяли. Кумедний хлопець. Як дізнався, що ви без нього пішли, ледве варту не розкидав, щоб у Перехід залізти. І лікар теж з ним норовив. Але хто ж їм дозволить, без наказу?
— Лікар тут? — я стиснув кулаки до хрускоту… Але одразу розслабився. Ні, я й надалі мав до нього питання, але головне — Митрофан живий. А за батька ігумена і без мене знайдеться, кому спитати.
— Куди ж він подінеться, ваша милість? У Перехід ми його не пустили, а назад до монастиря — Лис. Німий мало що навколішки перед капітаном не вставав, але Рудий і бровою не повів. Сказав, як відрізав. Мовляв, ваша милість за лікарем посилали, отже, вам його і відпускати.
«Золотий у мене капітан. Таких офіцерів більше, і хоч — на імператорський престол…»
Щойно дотерпів, доки пором причалив, а там — черговий сюрприз від Фрідріха. Сходи. І не штормтрап, а справжні, дерев'яні. Я злетів ними, як на швидкісному ліфті, і відразу опинився в обіймах Лиса.
Капітан трохи зніяковів від надмірної сентиментальності і вдав, ніби всього лише хотів допомогти моїй світлості переступити поріг.
— Радий тебе бачити живим і здоровим, Степане… Помилилися ми, значить? Не стали хрестоносці мститися за приниження?
— На жаль… Ще й як стали, — посміхнувся я. — Але про це трохи згодом… Брат Себастьян де?
— Ваша милість! Як же так? — вивернувся звідкись Митрофан. Очі хлопця буквально виблискували від образи. Що дивно поєднувалося з радістю, якою так і світилося його обличчя. — Знову ви мене покинули? А обіцяли отцю Кирилові... Ой! А ви тепер як усі? Закінчилося зле прокляття?
— Помер ігумен, — я злегка обійняв хлопця і відразу відсторонив. — Вбили його… Лис, я здається про лікаря спитав?
— Та тут він… У вартівні з хлопцями сидить. Надто прудкий. Усі з вежі рветься. Я вже навіть подумував про те, щоб зв'язати його. Але якось незручно. Він же не ворог… Та й хлопець твій усе совістив. Мовляв, не годиться на калікою знущатися. Його життя і так не балувало.
— А ось у цьому ти помиляєшся, Лисе. Самий справжній ворог. Спритний, запеклий і нещадний.
Фрідріх недовірливо глянув на мене, а потім зиркнув у бік варти.
— Не віриш. Тягни його в трапезну. Сам переконаєшся. І ти, отрок, іди за мною.
Митрофан, якщо й хотів заперечити, то почувши мій тон навіть заїкатися не став.
Брат Себастьян увійшов у трапезну, напружено, як звір. Готовий будь-якої миті відсахнутися або напасти. Ось тільки важка рука капітана Лиса, що лежала на плечі лікаря, утримувала його на місці краще за будь-які пута.
— Заходь, брате Себастьяне, заходь… Присядь. У ногах правди немає.
Користуючись тим, що лікар не міг бачити мене справжнім, я дозволив собі невелику виставу. І коли він рушив у бік єдиного в кімнаті вільного стільця, зупинив його різким жестом. — Ні, ні! Тільки не туди! Тобі там не сподобається.
І трохи почекавши, продовжив:
— Хочеш знати чому? Та хоч у Митрофана запитай. Він не дасть збрехати... — Ще одна багатозначна і, сподіваюся, зловісна пауза. — Напередодні на тому стільці брат Альбрехт сидів. Вальдмейстер тутешньої комтурії. Прив'язаний і босий. Він, бач, прямо як ти, на мої запитання відповідати не хотів. Так що Митрофану довелося розвести вогонь і олію закип'ятити… Як гадаєш, хрестоносець заговорив до того, як я вилив олію йому на ноги, чи після?
У відповідь брат Себастьян виразно замукав, вказуючи на рот вільною рукою. У правій він тримав торбинку. Її вигляд та думка про те, що знаходиться всередині, буквально кинули мене вперед.
— Ти німий?! Німий?! Так?!
Я, напевно, був страшний, але лікар не злякався, а просто відкрив рота.
Гм, не треба бути хірургом, щоб відрізнити нормальний язик від обрубка. Поза всяким сумнівом, у цьому брат Себастьян не обдурив. Хто б не відрізав йому язика, зробив він це безжалісно. У роті бідолахи залишався шматочок ледь більший за розпухлі гланди.
В іншій ситуації цієї демонстрації вистачило б, щоб пом'якшити мій гнів і сподіватися на поблажливість. Але не зараз…
— А перед отцем Кирилом ти теж пащеку роззявляв, перш ніж ударити кинджалом у серце? Навіщо ти його вбив? Щоб викрасти ковчежець зі святими мощами? Так? І де він? Тут? З тобою?!
