Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

— Знаю, — розуміюче киваю йому і показую пакети, — Перекус.

Усміхаюсь і прямую до столика, що біля дивана. Не чекаю на його реакцію, чи що він скаже. Витягую бургери і повертаюсь до нього.

Його погляд іскриться таким теплом, що у мене на обличчі мимохіть з'являється щаслива посмішка.

— Відмовки не приймаються. Десять хвилин тебе не врятують, — маню його вказівним пальчиком до себе.

Два рази повторювати не потрібно. Веремій задоволено сміється. Піднімається з-за столу і прямує до мене. Стрімко притискає до себе і палко цілує в уста. Ух. Як же я скучила!

— Яка ж ти.., — тону в улюблених сірих тонах.

— Яка? — не відводжу погляду, ловлю найменші зміни в очах.

— Кохана, — протягує чуттєво, просто до запаморочення.

Ще раз цілує. Ледь втримуюся, щоб не продовжити. Та відриваюся.

— Тобі б підкріпитись. Весь день — як муха в окропі крутишся.

Бачу, що йому не до того. Він дивиться голодними очима, та не на їжу. Все в середині мене співає пісень від такого його погляду. Та я налаштована твердо.

Він бачить цю непохитність. Хмикає і всідається на диван. Смачно пригощається бургером. Роблю йому чай і насолоджуюся цим коротким моментом, коли ми на одинці. Лише удвох. Взявши чашку з чаєм раптом каже:

— Мати вирішила подовжити свій візит, — в його тоні чітко звучить жаль.

Дідько. Не подобається мені це, адже значить, що я й надалі залишатимусь на своїй орендованій квартирі. Чогось закрадається думка, що це не просто так. Стара карга явно щось задумала. І не на мою користь.

Мовчу. Звучатиме не надто, якщо я прямо йому скажу, що не в захваті. Та мені і не доводиться.

— Сам не в захваті, якщо чесно. Я вже сумую за нашими з тобою спільними вечорами і особливо ночами у нашій спальні.

Ой, цей акцент на «нашій спальні» просто збиває мене з ніг. Ці слова медом вливаються мені у вуха.

— Так, я теж вже дуже скучила. Може проведемо цю ніч разом? — пропозиція виривається швидше, ніж я встигаю подумати. Стає ніяково, адже я не хочу на нього тиснути. У жодному разі. Розумію, що він хоче набутися з матір'ю, яку так не часто бачить та ще й ця справа геть вимотує.

Картаю себе подумки. Щоки пломеніють.

— Шикарна пропозиція. Не в силах відмовитись від неї, — він пропалює лукавим поглядом, а усмішка плавить моє серце.

В цю мить я шалено щаслива. І геть не хвилює той факт, що на квартиру ми потрапимо ще далеко не скоро.

Час тягнеться невпинно довго. Допомагаю йому чим тільки можу. Сортую документи, сто разів вже перечитала все що маємо на руках. Розумію, що наша позиція не надто виграшна. Нам потрібні серйозніші аргументи, щоб перемогти у цій справі. І він це,звісно, теж розуміє. Тому ми засиджуємось допізна. І вивалюємось з офісу коли на дворі вже темна ніч.

Сідаємо в авто. У нього плюмкає смартфон. Краєм ока бачу напис «Мати». Кривлюсь подумки. Він відповідає. З розмови розумію, що щось не так. Він завершує виклик.

— Матері погано. Каже, можливо з тиском щось. Швидку відмовляється викликати,— відповідає на моє німе запитання.

От чорт! Та я практично впевнена, що старе стерво все вигадало, аби лиш він зі мною не залишався на одинці. Що ж. Дідька лисого! Заглядаю йому в очі.

— Коханий, немає чого думати. Їдьмо. Чим зможу — допоможу. Все ж я жінка. А жінці в такій ситуації, мабуть, буде комфортніше саме з жінкою. Залишуся в тебе на ніч і заодне потурбуюся про матір.

Він вражений. Щасливий.

— Кохана, ти найкраща!

Моє внутрішнє бісеня зараз тріумфує. Чорта з два я віддам його вам. Мій. Боротимусь.

Що ж Анно Семенівно, гадаю ви будете ще в тому захваті.

Ми рушаємо. Я відвертаюсь до вікна. Мої губи поневолі розтягуються у хижу посмішку.