Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

— Послухайте, — нарешті струшую заціпеніння від її огидних слів, — Годі! Зупиніться. Невже ви не бачите, що ми з вашим сином щасливі разом.

— Ти не плутай, — вже різкіше гарчить вона, — ТИ щаслива. З чого ти взяла, що йому з тобою так само добре? Я от бачила, як світилися його очі при погляді на Лану. Коли він дивиться на тебе — то цього немає.

Розумію, що вона це все каже навмисно, та все одно боляче від її слів. Вони впиваються в шкіру і проникають в серце.

— З мене досить, — хочу пройти повз неї. Вирішую піти і все ж розповісти все Веремію, — Ви гадки не маєте, що значить справді кохати.

Кидаю їй це в обличчя і просто пролітаю повз. Чую як в спину летять немов гострі списи її слова:

— Скільки ти хочеш?

На всій швидкості гальмую. Розвертаюся.

— Щооо?!

— Ти правильно розчула. Скільки тобі заплатити, щоб ти зникла з його життя?

Просто задихаюсь. Все повітря з легень немов хто висмоктав.

— Ви геть з глузду з'їхали? Божевільна! — можу лише очманіло шепотіти, — Я не продаюся!

— Все продається, дівчинко. Треба просто знати ціну, — єхидно кидає.

Більше не слухаю цю маячню. Розвертаюся і таки йду до нього в кабінет. Розумію, що не зможу йому ні про що сказати. Бо не знаю як. Ну як сказати коханому чоловіку, що його власна матір — монстр? Ніяк. Це розчавить його. Тому я знову вирішую мовчати.

Заходжу до нього після короткого стуку у двері. Веремій сидить на отоманці. В руках склянка із бурштиновою рідиною. Здається віскі. Волосся скуйовджене.

Мовчки підходжу. Стаю між його колінами й так же мовчки притягую голову коханого до своїх грудей. Розумію, що йому зараз просто потрібна моя підтримка. Він відставляє склянку в сторону та обнімає мене, зариваючись носом між поли халата. Жадібно вдихає мій запах. Це заводить.

— Дякую.

— За що? — не розумію.

— За те, що поруч.

Мене це так розчулюює. Сльози напрошуються на очі. Кліпаю. Стримуюсь. Йому і так не дуже, тож сльози зараз точно зайві.

Відриваюся від нього, беру за теплу долоню і тягну його піднятись. Веду за собою у спальню. Мені зараз начхати, що поруч його мати, на все байдуже. В моїх очах солодка обіцянка раю. В них забуття і ліки від всіх бід. Я веду його за собою, щоб разом відірватись від землі у нашій спільній ейфорії. І він покірно і щасливо йде. 

Ми все вирішимо завтра. Якось дамо всьому раду. Аби разом. А все решту, налагодиться.

Як же гірко я помилялась..