Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Заходимо до квартири. Веремій швидко кидає все зайве в передпокої. Ключі від авто, робочий кейс з глухим стуком падають на тумбу. Я роззуваюсь і проходжу вглиб апартів. Анна Семенівна сидить у вітальні на дивані та ні чорта не виглядає занедужалою. Мовчу. Оцінюю обставини.

— Доброго вечора, Анно Семенівно. Як ваше самопочуття? — намагаюсь якомога щиріше дивитись їй в очі. Та наштовхнувшись на зворотній холодний та колючий погляд лише переконуюсь у правоті власних здогадок.

Отже, ми з нею по різні сторони барикад. Стає цікаво які ж у неї все-таки плани. Те що я в них не вписуюсь — це вже впевнена на сто відсотків. А от питання чи вписується в них Островська?

Мабуть, що так. Збираюсь внутрішньо. Гаразд. Пограємо. Та однозначно легше це робити, коли ти нарешті в курсі правил і знаєш учасників в обличчя.

Наш німий обмін «приємними» поглядами перериває Веремій, який на щастя нічого не помічає. Він сідає поруч біля матері на диван.

— Як ти, мамо? — ледь стримуюся, щоб не скривити губи. Він за неї щиро хвилюється, а ця маніпуляторка лицемірно і безсовісно бреше, дивлячись щиро в очі. Стає прото гидко.

— Не надто добре. Вибачте, що зіпсувала вам вечір, — опускає повіки, наче й справді шкодує. 

Лише хмикаю. 

— Анно Семенівно, може ми таки швидку викличемо. Бо мало що це може бути. Ми хвилюємося за вас, — солоденько посміхаюся і дивлюся їй прямо в сірі очі. Такі схожі на синові і такі геть інші. Холодні і непривітні.

Задоволено спостерігаю, як у неї на шиї сіпається жилка. Ага! Нервує. Ще б пак! Медики швидко викриють обман. 

— Не варто. Мені вже значно краще.

— Можливо зробити вам ромашкового чаю? Він чудово заспокоює, — пропоную.

— Справді, мамо. Злата зараз приготує, — він все ще сліпо вірить їй.

— Звісно, — посміхаюся і розвертаюся, щоб піти на кухню, та вона зупиняє словами.

— Ні, ні. Справді. Не потрібно чаю. Я прийняла свої звичні ліки й почуваю себе вже краще, — ні, ну вона що ж думає я не чай їй заварю, а отрути принесу? Дивуюся і злюсь водночас, — Мабуть, трохи нерви вплинули. Алекс телефонував. Він прилетів швидше. Батько його зустрів.

Ох. Я тихо видихаю. Розумію, яка це новина для Веремія. Бачу, як йому неприємно. Чорт! Він хмуриться. Знаю, що таке рішення його брата геть збиває його з пантелику. Його мати хоче сказати ще щось та лише коситься на мене.

— Може поговоримо на одинці? — пропонує, а мене від злості кидає в жар. Ну скільки можна?

— Ні, мамо. Злата залишиться. У нас немає таємниць, — його твердий і впевнений голос змушують її мовчки погодитися і тимчасово визнати поразку.

Та я розумію, що його слова — це швидше бравада. Таємниць наче і немає, але ми й не знаємо всього один про одного. Нам ще стільки потрібно дізнатись. Та на все потрібен час і можливість бути поруч. А щодо останнього, то нам постійно намагаються завадити. 

— Гаразд. Алекс не сказав нічого конкретного. Лише те, що у нього змінилися плани і він прилітає швидше. Сказав, що батько його зустріне. Чому ці плани змінились він не захотів розповідати. Впертий неймовірно.

— Чому мені не зателефонував? Я б забрав його з аеропорту.

— Сказав, що.., — вона якось непевно запинається, дивиться Веремію в очі з наче щирим співчуттям, — він наразі не хоче з тобою бачитись.

Розумію, як коханому зараз боляче це чути. Адже до брата у нього теплі почуття. Торкаюся долонею його плеча. І геть не очікую на таку його реакцію — Бриль починає голосно реготати. Я здивовано округлюю очі, матір його теж. Що твориться? Ніяк не можу зрозуміти.

— От же ж, Алекс, — все ще сміючись примовляє, — А братик виріс і виявився хитрішим, ніж я думав.

— Коханий, в чому справа? — мимоволі зачіпаюсь за обпікаюче крижаний погляд його матері. Бачу як нею пересмикує на моєму «коханий». Та чхати я хотіла на це.

— Я просто зрозумів його мотиви. Очевидно, що батько переоформить на нього бізнес. А за це поставив свої умови.

— Не може бути, — його мати невіряче кліпає віями, а я здивовано дивлюся на неї. Невже вона не знає якою людиною і батьком є її колишній чоловік? 

— Ще й як може, мамо. Так наче ти батька погано знаєш, — Веремій не приховує своєї зневаги до цього чоловіка.

Вона лише мовчить, підтиснувши губи. Більше ніхто нічого не говорить. Його мати не поспішає у гостьову спальню, а залишається ще у вітальні. Веремій теж. Даю час їм обговорити цю новину. Тож вирішую першою заскочити в душ.

Перед цим заходжу у нашу спальню. Боже, як звучить. Мед для вух і душі. Свої речі я забрала, тож беру одну з його футболок і прямую у ванну. Прийнявши душ, витираюсь рушником і надягаю футболку. Тоді вирішую, що навряд чи це хороша ідея розгулювати в одній лише футболці до середини стегон по квартирі перед його матір'ю, як би мені не хотілося її подратувати. Вирішую надягти ще халат і тоді виходжу з ванної. Прямую на кухню. Ромашковий чай таки не буде зайвим.

Поки заварюю чай чую приглушені голоси у вітальні. Отже, вони ще розмовляють. Вирішую не втручатись. Випиваю свій чай на кухні та тоді вже прямую у вітальню, щоб побажати доброї ночі його матері та запитати чи їй нічого не потрібно. Треба ж про неї потурбуватись. Аж зуби зводить, коли думаю про це.

Не встигаю дійти, коли на зустріч виходить і сама винуватиця моїх зведених зубів і розхитаних нервів.

Веремій не з нею, а у вітальні темно. Отже він ще вирішив зайти в кабінет. Ми зустрічаємось поглядами. Вона теж розуміє, що ми самі і він нас не почує. І вимикає гальма. Я можу лише стояти і слухати.

— Отже, не вгамуєшся ніяк. Твоя цілеспрямованість мене інтригує. Настільки вирішила отримати хороші умови, — розводить руками, показуючи на квартиру, — і його статок, що геть нічого не стримує? Ти ж розумієш, що ти йому не пара, — шипить, — От Лана — зовсім інша справа. Ти ж її бачила. Розкішна жінка, як гадаєш? Повір, я геть не хочу тебе образити. Просто кажу як є. А тобі до неї, звісно.. Це навіть не порівняти.