Завидний холостяк - Iрина Давидова
Швидка приїхала через сім хвилин.
Лікарі забрали дідуся в лікарню, і я поїхала разом з ним. Там я очікувала в коридорі й через сорок хвилин до мене вийшов лікар. Я все зрозуміла по його обличчю. Прикрила очі та міцно стиснувши щелепи тихо заридала.
Ну чому, чому так сталося? Дідусю...
Всі нутрощі стиснуло тугим джгутом, і скрутившись від болю я з'їхала спиною по стіні. Не хотіла вірити, не хотіла...
- Ріта, ходімо, я вам заспокійливого накапаю. Є кому зателефонувати, щоб вас забрали?
Я підняла погляд і прикусивши губу, повільно похитала головою.
- Ем, може знайомі?
Лікар допоміг мені піднятися, і провів до себе в кабінет. Я продовжувала дивитися перед собою, але крізь сльози практично нічого не бачила. Тільки дідусь перед очима і його добра посмішка кожного ранку. І сьогодні вранці він теж так посміхався, і нічого не віщувало біди. Невже він прощався зі мною? Але ж виглядав досить бадьоро, і не скаржився на болі в серці. Може його щось засмутило?
- Ось, візьміть, випийте.
Я відчула, як до губ доклали таблетку. Я обхопила її та тут же проковтнула, запиваючи водою з рук лікаря.
- Відпочиньте, поспіть, вам стане легше.
Прокинулася я коли на вулиці вже було світло. Відкрила очі та завмерла.
- Господи, де я?
- Ріта, привіт, - почула з кутка кімнати, і тут же повернула голову.
- Аліна? А що я, що я тут роблю? - я підвелася на ліктях здивовано дивлячись на свою нову ученицю.
- Вчора ввечері мені подзвонив лікар з лікарні. Повідомив що ти у них. Він сказав, що вибрав останній набраний номер. І це виявився мій.
- Напевно, так, коли я вчора записувала твій номер, робила виклик.
- Угу. Ти як? Тримаєшся?
Я насупилася і реальність одразу ж торохнула мене по голові.
Дідусь.
Я впала на ліжко і заплющивши очі долонями прикрила обличчя.
- Розкажеш, що сталося?
- Я не знаю, Алін. Я зайшла додому, а там він, лежить на підлозі. Без свідомості. Господи, у мене ж крім нього нікого немає. Ну чому доля так не справедлива?
- Ну ти чого? - Аліна підійшла до мене, і розмістившись поруч, загребла у свої обійми. - Не плач, будь ласка. У тебе є я, є тато. Ми тебе не залишимо.
- Дякую тобі за підтримку, Алін, - схлипнула я, і обняла її.
Я була дуже вдячна їй за те, що вона поруч. Зараз в найважчий момент життя мені найменше хотілося залишатися однією. Я боялася, та й не знала, як це жити однією. Я завжди жила з дідусем, ми завжди жили один для одного. Звичайно, я знала, що одного разу прийде час і нам доведеться розлучитися. Всі ми не вічні. Але я не думала, що це трапиться так скоро.
- Батько подбає про похорон. Ти не хвилюйся за це.
- Я... я все поверну йому, я обов'язково поверну борг.
- Все, заспокойся. Зараз взагалі не час думати про гроші.
- Дідусь був чудовим...
- А що послужило причиною смерті, ти вже дізналася?
Я прикрила очі, знову і знову відчуваючи біль.
- У нього часто був високий тиск, і в цей раз... якби я тільки була вдома, всього б можна було уникнути.
- Знаєш що! - рикнула Аліна, нависаючи наді мною грізною скелею. - Не треба тільки звинувачувати себе! Ти тут точно ні до чого. Ти працювала і не могла цілодобово безперервно перебувати поруч з дідусем. І я впевнена, він тебе точно не звинувачує в цьому.
- Авжеж...
У двері постукали.
- Так, тату, увійди.
Через секунду в кімнаті виявився Микита. Як завжди гарний, тільки сьогодні дуже похмурий.
- Привіт. Прокинулася вже?
- Так. Я повинна щось робити.
- Нічого не треба робити. Мої хлопці вже всім зайнялися. Ти просто відпочивай.
- Спасибі вам за все. Не знаю, що б я без вас робила.
- Алін, залишиш нас? - попросив Микита, дивлячись на дочку.
Дівчина кивнула, і стиснувши мою руку, вийшла з кімнати. Микита сів на місце дочки.
- Ти не повинна нічого боятися, Ріта. Ми тебе не кинемо.
- Ти кажеш, як Аліна. Спасибі, що допомагаєте, мені зараз це дуже потрібно.
- Як дивишся на те, щоб потім виїхати. Після похорону? Може в іншу країну. Щоб ти могла відпочити.
- Ем, послухай, Микит, я зараз точно до такого не готова. Та й кошти...
- Про це я подбаю. Але май на увазі, якщо захочеш поїхати, ти тільки скажи.
- Навіщо тобі це все?
Микита знизав плечима і сумно посміхнувшись, видихнув:
- Подобаєшся ти мені. І немає нічого соромно в тому, щоб допомогти людині у важкий момент його життя.
- Але ми ледве знайомі.
- Так буває, Ріт.
Після похорону сім'я Морозових знову забрали мене до себе, пояснивши це тим, що залишатися одній у квартирі, де помер дідусь, було б не кращим варіантом. І я була їм за це вдячна. Мені б дійсно було моторошно в нашій квартирі. Мало того що без дідуся, так ще й знати, що він там помер. Ні, це було вище моїх сил.
Поминки організували теж вдома. Та й кому там було збиратися? Морозови, я, і кілька сусідів, хто давно був знайомий з дідусем.
Я постійно дивилася на фотографію в рамочці перев'язаною чорною стрічкою. Дивилася і не вірила в те, що відбувається. Мені весь час здавалося, що дідусь ось-ось подзвонить, запитає, о котрій годині я повернуся додому і назве мене маленьким зайчиком. Він часто так називав мене. Але тепер... тепер такого не буде. І ніхто так не назве.
Взявши наповнений стакан компотом, я ще раз подивилася на фотографію і випила половину вмісту. Тут же закашлялась, давлячись компотом. Терпіти не могла полуничний.
Аліна подала мені хліба, щоб я заїла. А у мене з очей знову полилися сльози.
- Микита Тимофійович, до вас гості, - почула я з боку, і повернувшись, побачила біля входу красиву дівчину, доглянуту блондинку трохи старшу за мене.
- Прости, милий, що я так не вчасно.
Друзі, мені потрібна ваша підтримка. Будь ласка, натискайте зірочку, за залишайте коментарі. Буду вам дуже вдячна))
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно