Завидний холостяк - Iрина Давидова
Пройшовши до вітальні, помітив, що Аліна прибирає зі столу. Перевів погляд на фото дідуся Ріти, і сам собі кивнув. Впевнений, він дивитиметься на нас із неба і радітиме, що його онука щаслива. Я все зроблю для цього.
- Алін, я сьогодні ж підшукаю нам куховарку.
- Ой, татусю, та мені не складно. Що я білоручка якась.
- Давай я допоможу, Алін, - почув позаду себе, і обернувшись помітив збентежену Ріту.
- Впевнена? Ти б полежала ще.
- Все добре, - Ріта кинула на мене погляд, і заправивши волосся за вушко, пройшла до столу, - до речі, я б могла запропонувати тітці Кірі роботу кухарем. Якщо ви хочете. Вона порядна, охайна, і до того ж позбулася роботи.
- Ця, яка дідусева доглядальниця?
- Так, - Рита схопила тарілки й понесла їх на кухню.
Аліна посміхнулася мені, і підморгнула.
- Погоджуйся.
- Добре, Ріт, подзвониш Кірі, і ми обговоримо з нею умови.
- Гаразд, домовились.
‐ А зараз мені потрібно на роботу. Діма подзвонив, треба їхати.
- Добре, татусь. Тільки не затримуйся.
Я кивнув, і поцілувавши дочку в щоку, кинув погляд на збентежену Ріту. Чорт! Мені хотілося б її поцілувати, але здається, ще зарано.
‐ До вечора.
З дому я буквально біг. Не розумів, що зі мною відбувається. Ми ж знайомі лише кілька днів, а мене тягне до Маргарити такою силою, наче ми зустрічаємося не один місяць. Зі мною подібного не було з часів стосунків із Євгенією, мамою Аліни. А тут знову пробило так, що при погляді на дівчину важко дихати. Адже вона мені в дочки годиться, і ця думка дуже дратує.
Всю дорогу до офісу думав тільки про неї. Про її очі, добру посмішку, про її теплоту, яку вона випромінює. Ні, безперечно, таких дівчат я давно не зустрічав. Вони взагалі, мабуть, рідкість. Раз на двадцять років. Треба ж. А донька мене постійно одружити хоче. Та я б і сам не проти, але для шлюбу потрібна особлива дівчина, щоб Аліну поважала і мене кохала. А коли дочка була маленькою, я взагалі нікого не приводив, бо боявся, що вона може звикнути. Мами дівчинці не вистачало. Не сказати звичайно, що я зараз вожу когось додому, але про Катю Аліна була проінформована.
Пригальмувавши біля офісу, відкинув голову на спинку крісла і прикривши очі, посміхнувся. Знову її посмішка перед очима. Особлива, незвичайна.
Різко розплющив очі від стукоту у вікно. Повернувся і скривився.
- Чого тобі? - спитав Дмитра, опустивши скло.
- Робота чекає, а ти не поспішаєш. Чого либу давиш?
‐ Не заздри. Пішли.
Я забрав телефон і вийшовши з авто, поставив на сигналізацію.
‐ І все-таки від чого ти такий веселий?
- Не знаю, може закохався, - хмикнув я, йдучи до будівлі.
- Так-так, і хто вона?
- Ти її не знаєш. Вона не з тутешніх панянок.
‐ Заінтригований ще більше.
- Розслабся, Діма, все одно не здогадаєшся.
- Тоді просто поділися, - посміхнувся друг, на що я похитав головою.
- Обійдешся. Пішли документи підписувати!
Друг у відповідь зітхнув, і відмахнувшись, мовчки натиснув кнопку, викликаючи ліфт.
У кабінеті Настя одразу ж принесла документи на підпис. Я переглянув папери та переконавшись у вірності надрукованого, поставив розчерк і подивився на Діму.
‐ Кави?
- Так, мабуть. Можна я?
Я примружився і відразу посміхнувся, коли Діма натиснув кнопку внутрішнього зв'язку і заговорив з моїм секретарем.
- Настінька, принеси нам з босом дві чашки кави, будь ласка.
- Дмитро Санич, а з якого часу ви стали моїм босом?
Я посміхнувся. Клацнула по носі цього ловеласа.
- Я з прохання твого боса.
- Мій бос і сам чудово справляється з проханнями. А ви звертатиметеся з проханням зробити каву до своєї Ірочки.
- Гаразд, Настю, раз мій друг такий балбес, принеси хоча б мені каву.
- Без проблем, Микито Тимофійовичу.
Друг відпустив кнопку, і хмикнув.
- Що, завинив? Погрів ліжко Ірочці?
- Не погрів, і вже не хочу.
- Дім, чого ти ходиш туди-сюди. Ну подобається тобі Настя, так борись за неї.
Він у відповідь важко зітхнув і завалився в крісло навпроти.
- Ти ж знаєш, вона заміж виходить за свого сосунка.
- Так? А те, що вона ревнує тебе, це не береться до уваги?
- Але заміж вона виходить?
- Ти йолоп? Вона стабільності хоче, нормальних відносин. А ти ж тільки ходиш очима стріляєш, та натяки вульгарні кидаєш. Ось що таке сталося, що вона приревнувала тебе до Іри?
- Бачила, як я вчора з нею любився.
- Угу. А навіщо?
- Ти ж сам просив, щоб я...
- Я просив, щоб ти постежив за нею, а про ліжко ти сам сказав. Тож нема чого перекидати з хворої голови на здорову. І Настю не ображай, вона дівчинка гарна.
У двері постукали, і наступної секунди до кабінету ввійшла Настя з тацею у руках.
- Ваша кава, Микито Тимофійовичу, - вона поставила чашку переді мною, поруч цукорницю, а потім схопилася за другу чашку, - а це, якщо вам буде мало однієї, - і вона кинула погляд на Діму. Так-так, цікаво.
- Дякую, Настю.
- Микито Тимофійовичу, не могли б ви сказати своїм співробітникам, що для інших я Анастасія Сергіївна.
- Звичайно. Обов'язково передам. Спасибі, Настю.
Дівчина кинула погляд на недолугого залицяльника і відразу ж вийшла з кабінету.
- Стерва.
- Це просто ти дурень, Дім. Дівчина, між іншим, страждає. Поговорив би з нею.
‐ Гаразд, поговорю. Після кави. Не можу не випити те, що вона приготувала.
Я посміхнувся і кивнув. Ні, цій парочці точно потрібно розв'язати деякі питання, інакше вони розгромлять мій офіс.
‐ Сьогодні же, Дім, сьогодні же!
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно