Завидний холостяк - Iрина Давидова

Ріта.

Прокинулася я дуже рано. Годинник показував п'ять ранку, а я виспалася і відпочила. Це пов'язано з тим, що вчора я більшу частину часу провела в ліжку. Постійно спала і тому пропустила повернення Микити додому. Але сон пішов мені на користь. Сьогодні мені вже не хотілося сховатися від усього світу, але і згортати гори теж не було бажання. А вже й зовсім реальність по голові дала, коли я підійшла до вікна, і відсмикнувши штору помітила на вулиці дощ. Різкі прямі смуги при погляді на вуличний ліхтар. Зіщулилася і зітхнула.

Дідусь.

Долонями тут же витерла мокрі щоки.

Як же мені боляче від того, що я не можу тебе обійняти. І ти там, в сирій землі, і більше нічого не відчуваєш. Але я ж знаю, що душа твоя завжди поруч. Правда, дідусь? Ти ж ніколи мене не кидав. І зараз теж…

Обхопивши себе руками, глянула на дощове небо. Прямо як моя душа. Теж плаче.

Вирішивши трохи відвернутися, я переодяглася у свій одяг і пішла на кухню готувати собі чай. Бачила, що там була м'ята. Якраз те, що мені зараз потрібно.

Закип'ятивши воду в чайнику, знайшла заварку, залила окропом, і додала трохи меду і листя м'яти. Аромат стояв на всю кухню.

- І мене пригостиш таким же чаєм?

- Микита? - я здригнулася, ледь не перевернувши кухоль. ― Налякав.

- Вибач, не хотів. Так що на рахунок чаю?

- Так, звичайно. Одну хвилинку.

Я заварила другий кухоль чаю подібного своєму, і під пильним поглядом господаря будинку поставила його на стіл біля чоловічих рук.

- Ти вибач, що я тут господарюю. Просто мені не спалося, і я вирішила випити чаю.

- А мені подобається. Ти дивишся, як на своєму місці. Ну в плані не кухарка, а господиня.

Я зніяковіла, і взявши свій кухоль, присіла навпроти Микити.

- Я сьогодні поїду додому. Не хочу вам заважати.

- Ти нам не заважаєш, - відповів він, і рукою накрив мою долоню, - до того ж сьогодні ти не можеш виїхати. Пам'ятаєш, я казав тобі подумати, куди б ти хотіла поїхати розвіятися.

- Пам'ятаю, - насправді я забула, і ні про що подібне не думала.

- Обманюєш. Ну нічого, я сам все вирішив.

- Послухай, Микит, мені здається, це все не дуже зручно. У тебе робота, дочка, а я…

- А ти дівчина, яка мені подобається. Поїдемо за місто? Я знаю хороший дачний готель посеред лісу. Тобі сподобається.

- Я впевнена, там дуже дорого.

- Нехай тебе це не турбує. Так як, ти згодна?

- Мені так незручно. До того ж потрібно займатися з Аліною.

- Ріта, - він стиснув мою руку, змушуючи зазирнути в його очі, - спочатку тобі потрібно розвіятися, а вже потім займатися роботою.

- Гаразд, тільки якщо ненадовго.

- Завтра ввечері ми повернемося в місто. Мені в понеділок в офіс треба.

- А Аліна з нами? - вирішила уточнити в надії, що ми поїдемо не самі.

- Ні, Аліна відмовилася. У неї побачення сьогодні.

- Ми поїдемо удвох?

- Ти боїшся мене?

Я хмикнула, і витягла руку з його захоплення. Чи боюся я його? Ні. Але хвилююся трохи. Не кожен день їжджу з таким красивим чоловіком на відпочинок.

- Ні.

- Тоді біжи збиратися. Нам ще потрібно до тебе до дому заїхати. Думаю, ти хочеш взяти деякі речі.

Я кивнула, і нарешті відпила чаю зі свого кухля.

- Ти маєш рацію. Мені потрібен одяг. Я тоді скоро. Тільки приведу себе в порядок.

Зробивши ще пару ковтків чаю, я побігла в кімнату, відведену мені на час мого перебування в цьому будинку.

Всередині ніби щось запалилося від новини про майбутню поїздку. Навіть не знаю, як це назвати, але таке відчуття, ніби мене хочуть відвезти в нове життя. І мені спокійно раптом стало і... Господи, не хочу зараз про це думати.

Вмившись, і причесавшись, я переодяглася в інший одяг. Прискіпливим поглядом оглянула себе в дзеркалі, зазначивши жахливі кола під очима. Та вже, красуня та ще. Але зараз мені точно не до салонів краси.

Абияк спробувавши замазати синці, я покидала свої речі в сумку і відразу ж вийшла з кімнати, в надії, що не змусила Микиту довго чекати.

- Я готова.

- Ой, доброго ранку, Ріт. Ви вже їдете?

- Привіт, Алін. Так. Ти точно не хочеш з нами?

Вона підійшла до мене ближче, і збентежено посміхнувшись, похитала головою:

- У мене побачення.

- Я все чую, - крикнув Микита зі свого кабінету.

- Слух, як у кота, - хмикнула Аліна і тут же голосніше додала: - таточко, це жіночі розмови.

- Шкода, що тебе не буде з нами.

- Нічого, я впевнена, вам і удвох не буде нудно. Ти головне, таткові залицяння приймай. Я ж бачу, що він тобі теж подобається.

Я посміхнулася і повільно похитала головою.

- Мені здається, ти не виправна.

- Є таке. Гарного відпочинку.

Я кивнула і тут же була заграбастана в обійми Аліни.

- Поїхали? - до нас вийшов Микита з сумкою.

- Так.

- Все, не пустуй, доню. Будинок на дядька Олега залиш, якщо поїдеш на квартиру.

- Зрозуміла. Все, йдіть, а то ви так ніколи не залишите мене одну.

Я посміхнулася. Микита поцілував дочку, і ми, надівши верхній одяг, вийшли за двері.

Я охнула від несподіванки та посміхнувшись, подивилася на чоловіка.

- Коли я прокинулася йшов дощ.

- А тепер сніг і мороз. Потрібно бути обережним на дорозі. Ожеледь не найприємніше для водія.

- Може залишимося?

- Ні, вирішено, їдемо.

Микита взяв мене за руку, і допоміг спуститися зі слизької доріжки. Я йшла повільно і розглядала як великі сніжинки повільно покривають всі поверхні перетворюючи в біле покривало. Любила я зиму, як, напевно, і більшість з нас. Відразу хочеться вірити в диво, мріяти, і насолоджуватися казковим чарами. Ось, сніг пішов і вже якось легше, незважаючи на тягар на душі від смерті дідуся.

- Доброго ранку, Микита Тимофійович, Ріта.

- Доброго ранку.

- Я мотор прогрів, ключ в запалюванні. Будьте обережні, ожеледь на дорогах.