Завидний холостяк - Iрина Давидова
- Коротше, я зрозумів, тобі треба було бути свахою.
- Якщо раптом Настя через тебе звільниться, підеш за нею слідом. Гаразд, пожартували й вистачить, - я відпив каву, і серйозним поглядом подивився на Діму, - я з приводу того виклику з пожежниками. Які новини?
- Ти знаєш, Микит, з нами хтось вирішив пограти.
- І цей хтось знає мене дуже добре.
- Безумовно, - підтвердив друг, відпиваючи зі своєї чашки. ― Номер, звичайно, визначити не змогли.
- Я так і думав.
- У тебе є припущення, хто це міг бути?
Я повільно похитав головою. Якби я тільки знав, давно б уже за шкірку цю тварюку схопив та притиснув до стіни, щоб розкололася.
- Не знаю, Дім. Ти ж знаєш, бізнес я сам підіймав з нуля, ворогів у мене ніколи не було.
- Конкуренти?
- Я для всіх конкурент, це ти знаєш. Може хтось вирішив мене притиснути?
- А є версії? Ну, може комусь відмовив у контракті? В угоді. Не знаю.
Я почав перебирати в голові всі можливі варіанти, але якісь скандали, або угоди, що зірвалися, не пригадував. Все було, як завжди. Часом я навіть йшов на поступки, і намагався увійти до становища клієнта. Але щоб лайка? Ні, такого не було.
- Ти ж знаєш мене, Дім. Я можу бути суворим, але лише по справі.
- Потрібно шукати серед наших. Іншого варіанту Я не бачу.
- Чорт, я поняття не маю хто це може бути. Ні у кого немає доступу.
- До речі, давай думай на рахунок пароля, інакше нам це загрожує ще однією втратою величезних грошей.
- Гаразд, зараз поміняю і поїду додому.
- Що, там твоя зазноба чекає?
Я кинув на Дімку швидкий погляд.
- У неї дідусь помер. Єдина близька людина.
- Співчуваю. Ти все-таки скажеш, хто вона?
- Хореограф Аліни.
- Охо-хо, уявляю, яка у неї фігура, - я насупився, дивлячись на нього і подумки обіцяючи розправу, - гаразд‐гаразд, не ревнуй. Одружуватися думаєш?
- Час покаже.
- Добре. Я піду попрацюю. Ти залишишся?
- Ні, зараз поїду.
- Ну давай, друже, - ми потиснули один одному руки й дочекавшись, коли Дмитро вийде з кабінету, завантажив ноутбук.
Потрібно ще раз все перевірити. Професіонали своєї справи - це добре, але, коли сам дивишся, якось спокійніше.
Відкрив програму і почав вивчати електронні звіти. Переглянув буквально щотижня, кожен запис, і загальний лист за місяць. Нічого. Все вірно записано, до того моменту, поки з наших рахунків не пішли гроші.
Хто ж ти, хто. І навіщо вирішив мені насолити. Якби це була помста за щось, впевнений, він би не став брати гроші. Тут би в хід йшли більш вразливі місця. Значить, хтось просто хоче розбагатіти за мої кошти.
Знову і знову почав вивчати звіти, але розумів, що зачепитися нема за що. Ірина знає свою справу, і не стане шифрувати.
Змінивши пароль, я захлопнув ноут. Три години. Три години пішло на вивчення, і ніяких результатів.
Хмикнув про себе, а збирався ж додому.
У двері пролунав стукіт.
- Увійдіть.
- Микита Тимофійович, я заберу чашки? А то ви мовчите, я не хотіла заважати.
- Так, я був зайнятий. Забирай, звичайно.
Дівчина пройшла в кабінет і зібрала чашки та цукорницю на тацю.
- Слухай, Настя, якщо тебе ображає цей індик, ти скажи мені.
- Ні, Микита Тимофійович, ніхто мене не ображає. І взагалі, я скоро заміж виходжу.
- Я знаю. Тільки ось на щасливу наречену ти не тягнеш.
- Це ще чому? - вона підняла погляд і тут же опустила його, що ще раз доводило про правильність моїх слів.
- Очі у тебе сумні, і посміхаєшся ти рідко. Зазвичай дівчата щасливі вийти заміж.
- Ви помиляєтеся, все у мене добре.
Настя хотіла забрати зі столу тацю, але я перехопив її руку…
- Ти кохаєш Діму?
- Микита! Ой, - у дверях застигла Ірина, звернувши увагу на наші з Настею руки.
Я відпустив її, і кивнув на двері.
- Я не вчасно?
- Що сталося?
- Ні, нічого, - вона дочекалася, коли Настя закриє двері й тут же знизала плечима, - я просто хотіла дізнатися, як просуваються справи з цим злодієм. Вдалося щось дізнатися?
- Ні. Абсолютно ніяких зачіпок. Якщо будуть новини, я повідомлю.
- Гаразд. Ти додому?
- Так. Засидівся.
На зворотному шляху я все ще думав про те, хто б міг вирішити мені напаскудити. Але перебираючи в голові тих чи інших співробітників і компаньйонів, я так і не вирахував хто б це міг бути. Немов привид.
По дорозі заїхав на заправку. Пройшовся по продовольчому залу, і кинув погляд на хот-доги. Дочка моя любить їх. Хм.
- Дівчина, мені шість хот-догів з мисливською ковбасою, і три лимонаду Тропік.
- Добре.
Додому я їхав з куди більшим ентузіазмом, ніж на роботу. За дівчатами скучив, та й Ріту хотілося трохи розворушити. Безумовно, потрібно кудись її відвезти, щоб розвіялася. І якщо вона не придумала, куди саме, то я вибираю природу.
- Дівчата, я вдома! - поставив на комод пакет з їжею і напоями.
- Татусю, привіт, - дочка відразу ж цмокнула в щоку, і задоволена відійшла в сторону, кулачки притискаючи до підборіддя.
- А де Ріта?
- Вона спить. Нещодавно заснула.
- Гаразд, тоді будемо удвох їсти хот-доги та дивитися фільми.
- Ух, ти! Мої улюблені?
- Так.
- Клас! Татусю, я запитати хотіла. Ти ж не проти, якщо я завтра поїду ночувати до себе на квартиру?
Я нахмурився, скинув взуття, і розстебнувши пальто, повернувся до дочки.
- Я‐то не проти, але завтра хотів витягнути Ріту куди-небудь за місто.
- Ііі? У чому проблема?
- Ти хіба не з нами?
- Тю, тат, ще чого? Це вам треба налагоджувати особисте життя, а я там буду третьою зайвою.
- Це не так, ти ж знаєш.
- Ні, татусю, я не поїду. Тим більше що у мене самої побачення.
- Дочка виросла, і їй більше не цікаві посиденьки з батьком.
- Цікаві, але не цього разу.