Завидний холостяк - Iрина Давидова
- Катя? - насупився Микита, і піднявшись з-за столу пройшов до дівчини.
Незнайомка фальшиво посміхнулася і кинула на мене короткий погляд. Здається, вона не рада моєї присутності.
- Ти щось пропав ці дні, навіть не дзвониш. Я вирішила перевірити чи все з тобою добре. Хвилююся. А ти виявляється тут не сумуєш.
- Катю, зараз не найвдаліший час для розмов.
- Так? А у тебе нові родичі? - дамочка знову подивилася на мене.
Мені стало страшенно незручно. Це швидше за все його дівчина, а тут я зі своїми проблемами. Господи, як незручно.
- Ходімо в кабінет поговоримо.
- У тебе нова коханка? - запитала голосно, щоб я напевно почула.
Ну це вже не зовсім коректно з її боку.
- Вибачте, я піду, напевно, - я піднялася зі стільця, і кинувши погляд на фотографію дідуся, попрямувала до виходу, як мене зупинив голос незнайомки.
- А ви завжди лізете в ліжко до чужого чоловіка?
- Катерина, припини.
- Що, вибачте?
Я обернулася, не повіривши в почуте.
- Ви, зовсім стороння людина, перебуваєте в будинку мого чоловіка. Думаєте, вас це прикрашає, як дівчину?
- Значить так, - гаркнув Микита, схопивши Катерину за лікоть, - Ріта, йди до своєї кімнати, а ти Катерина, негайно в мій кабінет. Я сказав негайно!
Ого, таким злим Микиту Тимофійовича я ще не бачила. Стало трохи ніяково. І я дуже не хотіла, щоб він через мене сварився зі своєю дівчиною. Тільки ось тепер незрозуміло, навіщо він кликав мене на побачення?
- Ріт, ходімо, я тобі ще дещо показати хотіла, - мене відвернула Аліна.
Я кинула погляд на Микиту, і відвернувшись, звернулася до друзів дідуся:
- Вибачте, ми скоро повернемося.
- Та ні, мила, ми підемо вже. Пом'янули й вистачить. Нічого сидіти довго.
- Так дівчинка, прийми наші співчуття ще раз, - це тітка Кіра, дідусева доглядальниця. - Якщо тобі яка допомога потрібна буде, звертайся. Я завжди допоможу.
- Спасибі вам за все.
- Ходімо, Ріт. Тобі й відпочити треба.
- На все добре.
Боковим зором зазначила, що Микита пішов разом з дівчиною в сторону свого кабінету. Я зітхнула і пішла за Аліною.
- Слухай, ну, ти чого? Через цю дівчину?
Я увійшла в кімнату і відразу ж присіла на ліжко. Дні якісь складні емоційно. З'явилося бажання забратися під ковдру, сховатися з головою і не вилазити мінімум пару тижнів зі свого укриття. Хочу просто сховатися від усього світу.
- Алін, я просо втомилася. Смерть дідуся мене сильно підкосила й у мене всередині біль і... Загалом не знаю, що зі мною не так.
- Тоді чому захотіла піти з вітальні, коли Катя з'явилася? Вона, звичайно, нахабна особа, але ти тут бажаний гість.
- Просто не вважаю за потрібне слухати розмови. Думаю, їй з Микитою потрібно поговорити.
- Ага, сподіваюся, він її пошле.
- Вони зустрічаються, так?
- Ну, як зустрічаються? Тільки для загального задоволення. Але я в це не вдавалася. Мені не цікаво. Слухай, а тобі мій татко подобається?
- Ем, - я розгубилася від питання Аліни, і знизавши плечима, задумливо подивилася у вікно. - Він гарний, добрий і уважний.
- Угу. Що ще?
- Алін, ми занадто мало знайомі. Тільки я не розумію навіщо він кликав мене на побачення, якщо у нього є дівчина.
- Ну я ж сказала, що вона всього лише розвага. Заспокойся. І повір, батько не терпить таке ставлення, а це значить, що вже сьогодні він її вижене.
- Зрозуміло. Не хотілося б мені, щоб вона через мене страждала.
- Лягай відпочивай. Я на вечерю тебе покличу.
- Але нам же ще займатися треба, - згадала я, основну причину знаходження в цьому будинку.
- Ти жартуєш? Сьогодні? Після похорону твоєї єдиної рідної людини?
- Просто я...
- Ну ти зовсім куку, - вона кісточками пальців постукала по своїй голові, підтверджуючи те що я зійшла з розуму.
- Це ж робота.
- Ага, і тому треба танцювати. Все, не нервуй. Відпочивай і ні про що не думай.
Аліна підморгнула мені й вийшла з кімнати.
Я видихнула.
Вся ця ситуація була мені неприємна. Мало того, що Морозов влаштував поминки у своєму будинку, так ще і його дівчина заявилася сюди. Відчувала себе тут зайвою. Ні, потрібно завтра ж їхати. Якось все нерозумно виходить. Я в чужому будинку, з чужими людьми. Так ми ледве знайомі, а я погодилася у них ночувати. Ох і нерозумно з мого боку.
Піднявшись з ліжка, я пройшла до вікна, і обнявши себе руками, погоїлась. Сіро так, дощитиме, небо затягнуте і ні краплі натяку на сонце. І на душі схоже щось. Так само сіро і холодно.
- Дідусю, як же мені тебе не вистачає. Якби ти тільки знав...
Я схлипнула, і відчула, як з вій зірвалася сльоза. Витерла її та прикусила губу.
Я впораюся, я ж сильна дівчинка. Впораюся. Просто потрібен час, щоб усвідомити все. Зрозуміти, що я в цьому світі одна, і тільки дідусь з неба буде мене оберігати. Мабуть. Мені так здається.
Сумно усміхнувшись, я знову схлипнула, а потім скинувши з себе речі, вляглася в тепле ліжко. Мені дійсно варто відпочити, хоча б спробувати заснути, щоб остаточно не зійти з розуму. А то я так і в рожевих поні повірю.
Зручно розмістившись на ліжку, я з носом сховалася під ковдрою і не помітила, як швидко провалилася в сон.
Відчула теплі погладжування по обличчю. Так ніжно, приємно, навіть не дивлячись на те, що пальці були злегка шорсткими, що в принципі властиво чоловікові.
Дідусь. У нього завжди були шорсткі пальці від роботи.
Повільно підняла повіки та застигла, поглядом втупившись у гарну посмішку Морозова.
Господи, що він тут робить?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно