Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Він їм не сказав?

— Ви не розумієте? Він планував тихцем експлуатувати шахти, натоптуючи собі кишені за спиною у партнерів. Про все це я довідалася вже згодом…

— То вони дізналися правду?

— Ні. Батько, як завжди, виплутався. Аби знизити курс, він продав власні акції собі в збиток. Мої банкіри врешті-решт перепродали свої, бо подумали, що мої дані — фейк. Конголезці забили на це. «Coltano» повернув собі статус темної компанії.

— Ви знищили батька?

Вона коротко зареготала, але захлинулася мов потопельник.

— Пролетіла. Він загріб цілу купу бабла та зрештою все викупить, я впевнена. Тим часом, згідно з планом, він почне експлуатацію своїх сраних родовищ. До речі, поки ми тут говоримо, він там, напевне, вставляє пістони хлопцям, які гарують у тісних норах.

— За це ви його ненавидите?

— Звісно, ні.

Знову пауза. Цього разу вона була впевнена: чоловік записує.

— Але сталося щось набагато страшніше, чи не так? — нарешті озвався він.

У горлянці ніби наждак — не дає ковтнути.

— Коли він дізнався, що я зробила… — промимрила жінка, — він приперся до мого брата, Лоїка. Я сиділа з його малими. Побачила, як він заходить, і… запанікувала… Хоча знала, що так буде… Навіть очікувала сутички… Хотіла потішитися, подивитись, як він надриває свою брудну горлянку… Я…

Вона замовкла. Головне — не плакати.

— Що сталося?

— Я вистрибула у вікно. Лоїк живе на четвертому поверсі.

Вона витримала хвилинну паузу. Така собі німа епітафія. Примудрилася провалити навіть власне самогубство.

— Я вижила, — сухо вела вона далі, — чи то зачепилася за гілля дерева, чи впала на дах якоїсь тачки, вже не пам’ятаю. Головне, що вижила й зрозуміла: ніколи не зможу нормально жити.

— Поясніть, будь ласка.

— Я можу ненавидіти свого батька, намагатися знищити його — це все виверти. Єдине почуття, яке мною керує, — страх. Примітивний, неконтрольований страх.

— Чому?

Вона сперлася на лікоть, мов пацієнт, який останньої миті відмовляється від ампутації.

— Невже необхідно знову все це викладати?

— Ви зцілюєте себе власними словами. Не має значення, скільки разів ви пережовуватимете ті самі спогади. При цьому вивільняється щось інше, й це приносить вам полегшення.

Катц говорив металевим, безстатевим голосом. Цей тембр мав свідчити про його безсторонність. Ні чоловік, ні жінка, просто вухо…

— Усе життя цей козел бив нашу маму, — вона знову лягла. — Я виросла в цьому жахітті. Ніколи не цілувала його. Ніколи не дозволяла йому наближатися до мене. Якщо коли-небудь я до нього торкнуся, то лише для того, щоб убити.

Ось що вона сказала собі, коли підвелася між двох машин після падіння. Але це рішення вартувало не більше за інші. Старий уже мчав їй на допомогу. Забули про все й починаємо спочатку.

Вона пошукала в сумочці серветку, висякалася, тоді так само лежачи витерла очі. Потрібно було знову стати Ґаель Гордовитою, Ґаель Цинічною. Щоб її слова були не слізьми, а отрутою.

— А лікарня?

Вона зайшлася сміхом, як маленька дівчинка — щоб не розплакатися.

— Ви хочете добити мене?

— Потрібно очистити рану.

— Після падіння мене відвезли в Американський шпиталь для клінічного обстеження, а тоді помістили в лікарню Святої Анни за ШКТО.[21]

— Бо ви ще були вразливі.

— Вразлива? — вона підвищила тон. — Я щойно з вікна вискочила. Думаєте, мені справді потрібно було опинитися серед тих, хто зі своєю депресією ще божевільніший за мене?

Психолог не відповів. Вона почувалася зануреною в подушку, мов у каламутну калюжу між двох чорних скель.

— Наступної ночі, — нарешті знову заговорила жінка, — у лікарні на мене напали. Мене намагався вбити якийсь чоловік у латексному комбінезоні. Він убив санітара й фліка, які мали мене охороняти. Мені вдалося втекти. Для вчорашньої самогубці це було не абищо. Мабуть, ще не настав мій час.

— Принаймні чогось навчитеся.

— Згляньтеся, облиште цей поблажливий тон.

— Нападника ідентифікували?

Вона вилаялася, закричала:

— Ви що, газет не читаєте?

— Припиніть ці виверти, Ґаель. Не так важливо, що я читаю, що мені відомо. Мета цього прийому — ваша добровільна розповідь про все, що сталося.

Вона гучно видихнула — ніби пательня зашипіла.

— Тієї ночі приходила Людина-цвях. Ні, радше вбивця, якого надихала перша Людина-цвях, серійний убивця. Його мій батько заарештував у Катанзі в 70-х. Попереджаю вас: не розповідатиму жодної з цих двох історій.

Вона почула легке зітхання, можливо, ним супроводжувалася посмішка.

— Як закінчилася та справа?

— Розслідування доручили моєму братові Ервану. Він усе-таки знайшов убивцю.

— Він убив його, чи не так?

— Це я його вбила.

Цього разу її приголомшило власне відкриття. За офіційними даними, Ерван Морван, командувач Кримінальної бригади, знищив злочинця, який з’явився у його домі. Ніхто не знав, що ніж був у руці Ґаель, яка ночувала в брата.

Можливо, вона прийшла сюди, щоб скинути з себе цей тягар. Або просто їй подобається провокувати доктора Катца. Вона уявляла його розширені зіниці, ледь розтулені губи. Ненавиділа його зовнішність: жіночне обличчя, нездорова худорлявість, надто манірний вигляд.

Жінка рішуче підвелася й сіла на канапі; очі в неї палали, вона безтямно обіруч вчепилася в свою сумочку.

— Більше нічого вам не скажу, — видихнула вона. — На сьогодні досить.

— Все одно наш час уже сплив.

Завжди за ним останнє слово. Вона відвернулася, здогадуючись, що лікареві теж більш ніж достатньо. Ледь не спокусилася й не добила його двома-трьома додатковими подробицями — наприклад, про 9-міліметровий «Glock», подарований батьком, що завше носила в сумочці, або про