Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Дітлахи бавилися, ігноруючи будь-які правила безпеки. Тимчасом запис французькою і мовою суахілі повторював вказівки з офіційного переліку правил авіакомпанії: про паски безпеки, про кисневі маски, рятувальні жилети, яких тут від початку не було.

Морвана завжди дивувало, що французькій мові та бюрократичним процедурам на чорному континенті приписували магічні властивості: папери, ручки, штемпелі — це вже був крок до ідеалізованої реальності. Коли нічого не маєш, просторікування дарує надію.

Він подумав про Ервана, який цієї миті, певно, нидів у якійсь залі очікування в Лубумбаші. Морван мав потужного союзника в реалізації свого плану — африканську бюрократію. Хоча й ужив заздалегідь певних заходів, та знав, що син не має жодного шансу в боротьбі з усезагальною інертністю.

Він заплющив очі й відлетів до власних мрій.

— Це прикол?

Ерван уже не мав сили на відповідь. Цілий ранок шукав літака до Анкоро. Оббігав контори приватних перевізників, громадських організацій, гірничовидобувних компаній: жодного польоту не передбачалося. Та якби вони й планувалися, йому потрібні були офіційні дозволи. Нарешті він зрозумів, що без цих паперів шукати транспорту безглуздо. Тому подався до різних міністерств, до регіональної Палати депутатів, до Управліннях вод і лісів та відомства, що регулювало діяльність кар’єрів і шахт. «Уповноваженої особи» не зустрів ніде. Слід було призначати зустріч, і навіть для цього доводилося приходити вдруге.

Зрештою виявилося, що супроводжувати його на північ могли тільки представники місії ООН у ДРК. Ось чому тепер він сидів у цьому бунгало з бляшаним дахом, тобто в штаб-квартирі МООНДРК на авеню Мама-Ємо, в центрі міста.

— Це що, прикол?

Командувач Данні Понтуазо, новий керівник місії, у зсунутому набакир, на ліве око, блакитному береті, вперся кулаками в стегна. Білявий, рожевий і свіжий здоровань — таких нечасто побачиш на ринках Лубумбаші.

Він прибув із Квебека, його французька дуже віддалено нагадувала мову Вольтера. Після слов’янського або китайського акценту в мові інженерів, з якими Ерван перетинався в залах очікування, та суржику конґолезьких чиновників дика говірка цього блакитного берета добила його остаточно.

— Звідки це взявся т’кий проект? Хто т’бі підкинув ідейку?

— Я мушу провести розслідування і…

— Яке розслідування?

Ерван укотре завів свою історію від самого початку, але Понтуазо різко перебив:

— У тебе є письмовий наказ від твоєї д’ржави? Шось офіційне?

— Ні. Я веду особисте розслідування.

Канадець міряв кімнату кроками. Цей кабінет сяяв пофарбованими бетонними стінами. Кондиціонер, бездоганні меблі, кавоварка… В ООН уміли приймати гостей.

— Про це й мови нема, май френд. Зона не зачищена.

Йому було, певно, не більше сорока, й він вочевидь виконував накази вищих офіцерів, які перебували там, де справді гаряче, наприклад, у Ківу. Але хоч би де в Конґо розмішувалися сили ООН, вони виявлялися фактично безпорадними й наражалися на постійну критику. Цього самого ранку на радіо Окапі один конґолезький депутат звинувачував МООНДРК у тому, що вони тут — звичайні туристи…

Понтуазо енний раз повторив свою доповідь на тему ситуації в Катанзі, конфліктів, які, на його думку, назрівали на півночі, озброєних угруповань, що їх уже й не злічити, біженців, яких селити нема куди…

Ерван розумів десь одне слово з п’яти, але не наважувався попросити говорити англійською — офіцер походив із країни, де кажуть «швидка ресторація» замість «фастфуд» і «автівка для відпочинку» замість «трейлер для кемпінгу».

Він задовольнився тим, що стежив за мімікою Понтуазо. Той у своєму однострої мав хвацький вигляд. У нього були приплюснутий ніс і світлі очі, що нагадували маленькі кульки з матового скла. З-під берета вибивалися біляві пасма, що здавалися приклеєними.

— Зачекай ось це! — вигукнув він, вказуючи на мапу на стіні.

Понтуазо схопив указку та заходився описувати Ерванові різні зони конфлікту, що назрівав довкруж Анкоро. Поступово перебрався до сусідніх країн, які заробляли на контрабанді руд — Руанди, Уґанди, Бурунді… Нарешті дійшла черга й до міжнародних угруповань, торговців зброєю, сумнівних бізнесменів, усіх тих, хто наживався на колтані, танталі, каситериті, золоті чи діамантах, а також, певна річ, на війні.

— П’ять мільйонів жертв, це т’бі шось говорить?

Без жодного переходу він обернув свій гнів проти громадських організацій, які розважаються цими інтригами, опосередковано допомагаючи ополченцям, далі обплював держави, що відрядили їх у це багно, тих дрібних чувачків із МООНДРК, які, на додачу, заборонили будь-що тут робити.

— Я т’бі скажу як усе буде: війна скінчиться тіки т’ді, коли всі повмирають! Холєра! Всьо, крапка.

Ерван підвівся, навіть не намагаючись сперечатися. Було вже близько п’ятої вечора, скоро мало споночіти, а він не просунувся ні на крок. Подякував командувачеві й попрямував до дверей, але той перепинив його біля порогу.

— Ти син Ґреґуара Морвана, ’ге ж?

— Так.

— Чому ти щойно з ним не поїхав?

Тож батько успішно злетів — треба було приймати його пропозицію.

— Нам було не по дорозі.

— Куди він к’нкретно летить?

— Не знаю, але мені треба до Лонтано.

Понтуазо по-ковбойському підняв берет вказівним пальцем.

— Ти тямиш, шо вже на’ть не існує т’го міста?

— Я знайду свідків у довколишніх селах.

Здоровань зробив крок уперед, Ерван мусив позадкувати. Канадцеві здалося замало цього загрозливого руху й він уперся обома кулаками в пояс, мов на арені цирку.

— Нічо ти не знайдеш, бо залишаєшся в Лубумбаші.

Це починало набридати Ервану.

— Ви намагаєтеся мені завадити?

— Та нічо я не намагаюся. Або в тебе є дозвіл від твоєї держави, від ООН чи хоч від ’когось органу і я організовую т’бі тріп з ескортом, або в тебе дуля з маком