Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Що ти перевозиш?

Жовта Майка схопив зі столу порожню пляшку з-під пива, зазирнув у неї, мов у підзорну трубу й націлив на Ервана.

— Якщо ми співпрацюємо — жодних запитань.

Ервану спала інша ідея — він трохи збадьорився поряд із цим катанзьким Фіґаро:

— Доїдеш зі мною до Лонтано?

— Якщо доплатиш іще тисячу.

Він не торгувався, бо щойно дещо збагнув:

— Ти приперся сюди, бо вже знав, що мені треба їхати.

— Лубумбаші наскрізь пронизують протяги… Вітер розносить чутки!

Ерван перехилив свій келих. Усе це починало набувати сенсу: Сальво хотів полетіти до Танганьїки, його попередили, що туди намагався дістатися якийсь білий, француз платить за все. Що й варто було довести.

— Я зупинився в «Grand Karavia». Приходь туди завтра зранку, о десятій. Із пілотом і детальною картою.

— А мій аванс, патроне?

— Покажи хоча б, що можеш прийти вчасно.

Сальво й собі підвівся:

— Буду на місці, шефе!

Забираючи ключі в консьєржа, Ерван почув сміх. Озирнувся й помітив незвичного персонажа, який говорив з фламандським акцентом. Його шанобливо обступили працівники готелю.

Старигань — мабуть, уже за вісімдесят — був у парусиновому капелюсі барви хакі, дощовику, взутий у гумаки. Низенький, худий, мов скелет, висушений сонцем, він стояв, виструнчившись, попри наплічник за спиною. Якщо в когось ще міг виникнути найменший сумнів стосовно його занять у серці чорної Африки, про них виразно свідчив великий хрест на грудях.

Ерван прислухався: чоловік прибув із Фунґуруме, одного з міст на шляху до Анкоро. Спершу Сальво, тепер цей священик… Може, удача нарешті повернулася до нього?

Він знову глянув на старого. Обличчя зжовкле й зморщене. Білки очей за окулярами з відтінком нікотину, та зіниці блискали, мов крихітні перламутрові мушлі.

— Доброго вечора, отче, — сказав Ерван, коли чорні пішли.

Відрекомендувався й отримав у відповідь широку посмішку, натреновану за десятиліття християнської доброчинності. Кількома словами пояснив причину свого перебування в Лубумбаші. Отець Альберт не розумів.

Ерван не відступався, назвав імена Ґреґуара Морвана й Людини-цвяха.

— Отакої, юначе! Та ваші історії старі як світ! — з ще помітнішим акцентом відповів пастор.

— Ви на той час були в Конґо?

Місіонер у своєму обвислому плащі завмер, мов глиняна скульптура, яку поставили сохнути.

— Так, але я рідко піднімався вище від Анкоро, хоча й належу до єпархії Калеміє-Кірунґу, а це ще далі на північ. Трохи складно. Треба знати тутешні звичаї. В будь-якому разі, нині…

Ерван вказав на канапи й низькі столики біля бару.

— Можна вас пригостити?

Священик насупився, поправив окуляри на орлиному носі.

— Що ж… Якщо бажаєте… — він глянув на годинник. — Гаразд.

Старий обережно зняв наплічник і віддав його лакеєві, до якого звернувся на суахілі. Тоді скинув плащ і чоботи та виявився вбраним, як справжній білий у савані: поло з короткими рукавами, полотняні шорти, сандалі.

Вони сіли, й Ерван кивнув офіціантові.

— Що вам замовити?

— Чай.

— Не хочете чогось… міцнішого?

Отець Альберт стулив збляклі повіки, поміркував кілька секунд і мовби проказав латинську молитву:

— Келих «Cinzano».

Собі Ерван замовив ще одну пляшку теплуватого пива.

— Що саме ви хочете знати? — отець Альберт перейшов у наступ.

— Ви пам’ятаєте Лонтано?

— Бував там після будівництва й навіть раніше…

— Раніше?

— Коли воно було маленьким селом, заснованим італійською спільнотою. А далі прийшли Білі Будівельники.

— Це хто?

— Так називали бельгійських колонізаторів, які заполонили Катанґу наприкінці 60-х, після відкриття марганцевих родовищ. Сім’ї, які колись жили на заході, в Нижньому Конґо, займалися продажем пального та вирощуванням цукрової тростини. Ці клани походили з Лукули, з Канґу, з Тшели, з міст Майомбе, розташованих більш ніж за дві тисячі кілометрів.

Корисний факт: перша Людина-цвях також походила з цього регіону й практикувала магію Майомбе. Зв’язок між убивцею і цими сім’ями?

Принесли напої. Отець Альберт обережно взяв свій келих. Із задоволеним виглядом радше змочив губи, ніж ковтнув.

— Розкажіть мені про те нове місто. На що воно було схоже?

— Воно було дивовижне. Таке собі міні-Бразиліа. Просто посеред савани — асфальтовані дороги, будівлі з широкими фасадами, розставлені вільно, не впритул, паперті храмів, прикрашені сучасними скульптурами. Блискучий зразок архітектури заморських департаментів!

Ерван пригадав власний сон: сучасне містечко зі шкірами, прибитими до дверей. Карл Юнг згадав би про «синхронічність»…

— Невдовзі місто стало важливим економічним центром, — вів далі священик. — Шахти працювали на повну потужність, потяги перевозили руду…

— Там була залізниця?

— Звісно! — на обличчі старого позначився гнів. — Але нічого цього вже нема.

— Не розумію. Мобуту відомий тим, що вигнав колонізаторів і проголосив емансипацію чорної людини. Як він міг підтримувати створення міста з бельгійським керівництвом?

Отець Альберт засміявся надто голосно як на священика. Щоразу, коли вираз його обличчя змінювався, зморшки скручувалися довкола вуст, мов клубки дроту.

— Із прагматичних міркувань. Лише люди з Заходу могли експлуатувати родовища. Він вдав, ніби населення міста буде змішаним, але, як завжди, білі планували, а чорні копали…

— А про вбивства ви пам’ятаєте?

— Як можна забути таку історію? Свого часу вона наробила багато галасу. Біла жінка, Господи, хто міг насмілитися торкатись до неї? А особливо, до такої жінки!

— Що ви маєте на увазі?

— Першими жертвами були дочки Білих Будівельників. Де Во, де Момпер, Корнетт… Це було, в певному сенсі, подвійне блюзнірство.

Нова інформація. Фарабо, можливо, мав таємну