Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже
Коли повернувся до Лубумбаші, здалося, що вночі місто кипить ще дужче. Причаївся на веранді ліванського ресторанчика, намагаючись залишатися якомога непомітнішим. Білий, чужинець, цілковито загублений у цьому людському морі. Відколи батько поїхав, у нього не було тут жодного знайомого. Не просунувся в своїй справі й на міліметр і не напав навіть на приблизний слід. Пророцтво Старого починало збуватися.
— Шефе?
Перед ним стояв офіціант у футболці «Primus».
— Чаю.
— У нас тільки пиво.
— Давай пиво.
Від самого прибуття він дізнався єдине: в Африці день рахується за два, а то й за три чи більше. Здавалося, він тут уже місяць. Не лише спека, а й будь-що могло нокаутувати. Від звичайного запаху бензину стискалося горло. Від кольорів — серце. Кожен смак збивав звичний метаболізм, мучив нерви, вселяв відчуття близької смерті — у шкірці фрукта, у приправі соусу, у літеплі дощу… За кілька годин тут підсідаєш на все, що може допомогти це витримати. «Щоб знайти Африку, — попереджав його батько, — треба в ній загубитися».
Цілий день чиновники мовби страждали від сонної хвороби, дітиська на вулицях верещали, сновигали навколо, розмахуючи руками, лізли до кишень. Фліки в ультрамариновому однострої з червоними свистками теж наїжджали зі своїм рекетом. Очманілий від утоми, Ерван не пручався. Почувався переповненим кров’ю і потом, рухи були скуті, кроки сповільнені — на нього тиснула власна вага.
Єдиним приємним сюрпризом було саме Лубумбаші. Залите сонцем, продуте свіжими вітрами, поцятковане будівлями пастельних відтінків, «місто поглиначів міді»[27] нагадувало курорт.
Принесли пиво. На вулиці засвітили ліхтарі. Лампочки, навмисне неяскраві, барви згірклого масла, ніби виринули з хворобливих марень людини, що видужує після лихоманки. Ерван надпив пиво, тепле й без піни. Його не полишало загадкове передчуття: має статися щось жахливе, прекрасне, варте всієї біганини. То був дощ.
Спершу задвигтіла земля, далі здійнялися пориви пекучого вітру. Небо раптом розверзлося з гуркотом безодні, й почався потоп. Злива цього ранку була тільки преамбулою. Тепер здавалося, що в дахи шпурляють каміння. Землю поливало мов з водомета. На вулицях вирувала тепла нестримна повінь. Світ потріскував червоними ріденькими іскрами природного феєрверку.
— Шукаєш човна, аби доплисти додому, патроне?
Ерван підняв погляд: перед ним стояв здоровань у жовтогарячій майці та шортах-велосипедках. Він змок від тім’я до п’ят, тож одяг обліпив торс, мов трико супергероя з кінофільму.
Ервану знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти гумор.
— Можна сісти?
Ерван кивнув на стілець без надмірної люб’язності: черговий жебрак. Прибулець стрепенувся, перш ніж вмоститися. Понад метр вісімдесят, рельєфні м’язи — Ерван помітив маленьку Біблію в кишені шортів.
— Сальво, — чорний подав руку. — Мене ще звуть Жовтою Майкою.
Ерван відповів на рукостискання, називаючи себе.
— Така собі погода, брате.
— Цей дощ — перша гарна подія на сьогодні.
— Увечері Африка повертається до джерел!
Чорний пирснув з власного жарту; Ерван вирішив, що від такого дотепника не варто чекати нічого лихого.
— Шо забув у Лубумбаші, патроне?
— Маю на північ їхати, — похмуро кинув француз.
— Хочеш, аби пришили, так? І куди тебе несе?
Як я знаю…
— Анкоро, звідти до Лонтано.
Сальво недовірливо гмикнув, закотив очі.
— Ніхто тебе туди не доправить: це р-реально так. До громадських організацій ходив?
— У них не передбачається ніяких польотів. Та якби й передбачалися, вони не повезуть без дозволів.
— То в тебе ше й паперів нема? Діло труба, патроне.
— Ти хотів мене підтримати?
Сальво знову вибухнув своїм сміхом а-ля «карти на стіл»:
— Навпаки, сьогодні тобі пощастило.
— Я це чую від самого ранку.
— Ні, р-реально. Бо мені теж туди.
— Літака немає.
— Є мій.
Того дня Ерванові навішали на вуха стільки локшини, що він навіть не мав сили, щоб нервувати.
— У тебе є літак? У тебе?
— У моєї компанії. Я працюю на імпорт-експорт.
— Імпорт-експорт чого?
— Перевожу то те, то се, та й годі. З півночі на південь. З півдня на північ.
— Хочеш сказати, що знаєш регіон, який мене цікавить?
— Патроне, я з баньямуленґе.
Ерван знав це слово: іммігранти з народу тутсі, які живуть переважно в Південному Ківу, просто над північним кордоном Катанґи. Він почав дослухатися уважніше.
— Де ти зазвичай приземлюєшся?
— Є кілька аеродромів. Найчастіше в Кабве.
Ерван досі розглядав свого співрозмовника: талановитіший за інших дурисвіт, чи диво, послане зливою?
— Звідти можна дістатися Лонтано?
Сальво, він же Жовта Майка, потер великим пальцем вказівний. Подушечки пальців у нього виявилися на диво блідими.
— Усе залежить від твоїх можливостей.
— Забудь, — Ерван підкликав офіціанта.
Сальво застромив руку до кишені й кинув на стіл банкноту:
— Це для мене. Що ти думав? Що можеш подорожувати на шару?
— Коли ми могли б вилетіти?
— Кажу тобі: питання грошей.
— Припустимо, у мене є все, що треба. Коли виліт?
— Завтра.
— Точно?
Чоловік здійняв рожеві долоні й знову розсміявся:
— Патроне, це Африка…
Єдина можлива відповідь.
— Скільки в один кінець?
— Три тисячі доларів.
— Тисяча.
Сальво похитав головою, усміхнувся.
— Хлопче, коли йде війна,