Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

в пошуках згаданих тим контрабандистів. Усі знали якогось пілота, якусь компанію, якийсь літак, готовий злетіти. Його скерували на інший кінець смуги, а звідти послали туди, звідки прийшов. Провели непевними місцями, ґетто, острівцями савани. Він так нічого й не знайшов — принаймні того, чого шукав.

Коли повернувся до Лубумбаші, здалося, що вночі місто кипить ще дужче. Причаївся на веранді ліванського ресторанчика, намагаючись залишатися якомога непомітнішим. Білий, чужинець, цілковито загублений у цьому людському морі. Відколи батько поїхав, у нього не було тут жодного знайомого. Не просунувся в своїй справі й на міліметр і не напав навіть на приблизний слід. Пророцтво Старого починало збуватися.

— Шефе?

Перед ним стояв офіціант у футболці «Primus».

— Чаю.

— У нас тільки пиво.

— Давай пиво.

Від самого прибуття він дізнався єдине: в Африці день рахується за два, а то й за три чи більше. Здавалося, він тут уже місяць. Не лише спека, а й будь-що могло нокаутувати. Від звичайного запаху бензину стискалося горло. Від кольорів — серце. Кожен смак збивав звичний метаболізм, мучив нерви, вселяв відчуття близької смерті — у шкірці фрукта, у приправі соусу, у літеплі дощу… За кілька годин тут підсідаєш на все, що може допомогти це витримати. «Щоб знайти Африку, — попереджав його батько, — треба в ній загубитися».

Цілий день чиновники мовби страждали від сонної хвороби, дітиська на вулицях верещали, сновигали навколо, розмахуючи руками, лізли до кишень. Фліки в ультрамариновому однострої з червоними свистками теж наїжджали зі своїм рекетом. Очманілий від утоми, Ерван не пручався. Почувався переповненим кров’ю і потом, рухи були скуті, кроки сповільнені — на нього тиснула власна вага.

Єдиним приємним сюрпризом було саме Лубумбаші. Залите сонцем, продуте свіжими вітрами, поцятковане будівлями пастельних відтінків, «місто поглиначів міді»[27] нагадувало курорт.

Принесли пиво. На вулиці засвітили ліхтарі. Лампочки, навмисне неяскраві, барви згірклого масла, ніби виринули з хворобливих марень людини, що видужує після лихоманки. Ерван надпив пиво, тепле й без піни. Його не полишало загадкове передчуття: має статися щось жахливе, прекрасне, варте всієї біганини. То був дощ.

Спершу задвигтіла земля, далі здійнялися пориви пекучого вітру. Небо раптом розверзлося з гуркотом безодні, й почався потоп. Злива цього ранку була тільки преамбулою. Тепер здавалося, що в дахи шпурляють каміння. Землю поливало мов з водомета. На вулицях вирувала тепла нестримна повінь. Світ потріскував червоними ріденькими іскрами природного феєрверку.

— Шукаєш човна, аби доплисти додому, патроне?

Ерван підняв погляд: перед ним стояв здоровань у жовтогарячій майці та шортах-велосипедках. Він змок від тім’я до п’ят, тож одяг обліпив торс, мов трико супергероя з кінофільму.

Ервану знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти гумор.

— Можна сісти?

Ерван кивнув на стілець без надмірної люб’язності: черговий жебрак. Прибулець стрепенувся, перш ніж вмоститися. Понад метр вісімдесят, рельєфні м’язи — Ерван помітив маленьку Біблію в кишені шортів.

— Сальво, — чорний подав руку. — Мене ще звуть Жовтою Майкою.

Ерван відповів на рукостискання, називаючи себе.

— Така собі погода, брате.

— Цей дощ — перша гарна подія на сьогодні.

— Увечері Африка повертається до джерел!

Чорний пирснув з власного жарту; Ерван вирішив, що від такого дотепника не варто чекати нічого лихого.

— Шо забув у Лубумбаші, патроне?

— Маю на північ їхати, — похмуро кинув француз.

— Хочеш, аби пришили, так? І куди тебе несе?

Як я знаю…

— Анкоро, звідти до Лонтано.

Сальво недовірливо гмикнув, закотив очі.

— Ніхто тебе туди не доправить: це р-реально так. До громадських організацій ходив?

— У них не передбачається ніяких польотів. Та якби й передбачалися, вони не повезуть без дозволів.

— То в тебе ше й паперів нема? Діло труба, патроне.

— Ти хотів мене підтримати?

Сальво знову вибухнув своїм сміхом а-ля «карти на стіл»:

— Навпаки, сьогодні тобі пощастило.

— Я це чую від самого ранку.

— Ні, р-реально. Бо мені теж туди.

— Літака немає.

— Є мій.

Того дня Ерванові навішали на вуха стільки локшини, що він навіть не мав сили, щоб нервувати.

— У тебе є літак? У тебе?

— У моєї компанії. Я працюю на імпорт-експорт.

— Імпорт-експорт чого?

— Перевожу то те, то се, та й годі. З півночі на південь. З півдня на північ.

— Хочеш сказати, що знаєш регіон, який мене цікавить?

— Патроне, я з баньямуленґе.

Ерван знав це слово: іммігранти з народу тутсі, які живуть переважно в Південному Ківу, просто над північним кордоном Катанґи. Він почав дослухатися уважніше.

— Де ти зазвичай приземлюєшся?

— Є кілька аеродромів. Найчастіше в Кабве.

Ерван досі розглядав свого співрозмовника: талановитіший за інших дурисвіт, чи диво, послане зливою?

— Звідти можна дістатися Лонтано?

Сальво, він же Жовта Майка, потер великим пальцем вказівний. Подушечки пальців у нього виявилися на диво блідими.

— Усе залежить від твоїх можливостей.

— Забудь, — Ерван підкликав офіціанта.

Сальво застромив руку до кишені й кинув на стіл банкноту:

— Це для мене. Що ти думав? Що можеш подорожувати на шару?

— Коли ми могли б вилетіти?

— Кажу тобі: питання грошей.

— Припустимо, у мене є все, що треба. Коли виліт?

— Завтра.

— Точно?

Чоловік здійняв рожеві долоні й знову розсміявся:

— Патроне, це Африка…

Єдина можлива відповідь.

— Скільки в один кінець?

— Три тисячі доларів.

— Тисяча.

Сальво похитав головою, усміхнувся.

— Хлопче, коли йде війна,