Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Жако стояв біля літака, поки автівки розверталися, а з багажного відсіку вивантажували ящики. Добув десь гнучкий прутик, аби шмагати носіїв і прискорювати процес. Немає гіршого рабовласника за негра…

Нарешті бельгієць повернувся і з виглядом експерта мовив:

— Гарна техніка. Гарантую тобі, що вже за чотирнадцять днів робитимемо по три рейси на тиждень.

Він дістав баклажку з віскі й зробив добрячий ковток, не пропонуючи шефові — знав уже багато років: той не визнає жодного алкоголю.

Жако уособлював стару Африку. Фламандське коріння, такий гострий акцент, що хоч обчищай ним бараболю, хирлява статура, ще дужче висушена всіма хворобами, які лишень можна підхопити на цьому континенті. «Самі кістки зостаються!», — казав він сам, мацаючи свої охлялі стегна. Сьомий десяток і тільки легка сивина — справжня школа виживання за плечима: найманець в Анголі, пілот за Мобуту, директор лісових пилорам для бельгійських компаній, директор шахт для південноафриканців. Справжнє ім’я — Жак де Бенарт чи щось подібне. Усе бачив, усе пізнав, усе витримав. Не раз його могли вбити люди, хвороби, тварини чи природні стихії. Його труїли, катували, засуджували до смерті, але він досі живий, причому жвавий мов рибка в річці. «Я не заплатив ні копійки податків!», — виголошував він, підсумовуючи свій життєвий шлях.

Морван дивився на нього в світлі електричного ліхтарика, якого тримав у руці. Розглядав це обличчя, зроблене мовби з сирого м’яса, постать, що нагадувала обшарпаного грифа, і йому подобалося те, що ця особа ніяк не асоціюється з офіційними звітами міжнародних корпорацій, що займаються закупівлями колтану. Ці компанії мріяли мати чистий чорний мінерал, видобутий за допомогою футуристичних машин і працівників, які є членами профспілок. Реальна картина виявилася б не надто привабливою для них: камінюки, що підіймаються із шурфів на джутових полотнищах, раби під землею і такі ось Жако на поверхні.

— Нагорі вже почалися роботи?

Шахти розташовувалися на пагорбі кілометрів за двадцять звідти.

— Відповідь ствердна.

— Присягаюся, якщо ти мене дуритимеш…

— Жодних проблем. Тут легше знайти хлопців, ніж протягнути тачки.

— Скільки копачів? Скільки генеральних?

Так називали шахтарів і їх керівників.

— Близько чотирьохсот. Генеральний один на команду з десяти.

— Сов?

Совами звалися ті, хто приймав естафету й працював уночі.

— Близько половини.

— Штолень?

— Не менше сорока. Дістаємо тонну за день. За тиждень-два перейдемо до трьох.

Непогано. Доправивши руду в Руанду, Морван сам займатиметься очищенням і експортуванням. Зрештою контрабанда принесе йому кілька мільйонів евро, звільнених від податків, — а-ля Жако.

Але справа ризикована й обмежена в часі. Це триватиме, поки йому на голову не впаде один із міліційних загонів або поки цієї місцевості не дістанеться та чи інша армія. Якщо пощастить, війна, навпаки, віддалиться, і Морван поступиться місцем власній конторі. У такому разі він зароблятиме менше, але й далі зароблятиме.

— Банди працювати не заважають?

— Поки що, — Жако коротко зареготав, показав свої гострі зуби. — Ті тупаки на тебе чекають. Хочуть побачити, хто за цим усім стоїть!

— Мені розповідали, що до Луалаби рухаються війська…

— Це чутки. Кажуть, один тутсі, який називає себе Духом Мертвих, створив новий ополченський загін, ФЗВК: Фронт звільнення Верхньої Катанґи. Вони спустилися з південного Ківу шукати земель для загарбання…

У другій конґолезькій війні незмінними залишалися принаймні безглузді абревіатури та цілковито схиблені військові ватажки з сюрреалістичними прізвиськами.

Ґреґуар знав Духа Мертвих. Він, колишній член НКНО[25] та М23,[26] колись уже лютував на кордоні Ківу. Чому він долучився до Катанґи? Невже почув про нові шахти?

Морван мимоволі пошукав очима власне військо — не профі, але й не з тих, що плутають затвор із коркотягом. Їм видадуть однострої та рушниці, аби перетворити на якусь подобу солдатів. Дай їм черпак і фартух — стануть кухарчуками. Як казав Жако: «В Африці треба вміти пристосовуватися».

Ґреґуар також це вмів. Просто зараз — відійти подалі від злітної смути й розбити табір. Вирушити на світанку. Пішки, отаким ландшафтом, з його солдатами й носіями ті двадцять кілометрів до шахт можна здолати за дві доби.

Тоді він запустить масштабні роботи. Спершу колтан транспортуватимуть на людських спинах. П’ятдесят кіл на душу за кілька доларів. Постачання через день. Тим часом Жако розчистить дорогу: вже за якихось кілька тижнів можна буде використовувати вантажівки. Щодня літак доправлятиме руду в Руанду, а звідти везтиме готівку.

Мішель уже набирав носіїв з-поміж волоцюг, які юрмилися довкола літака. Коли Антонов злетів, валка вже була готова — складалася з двох груп, велетні з одного боку, «коротуни», як тут казали, з іншого: солдати й носії. Попри всі очікування найхирлявішими виявилися шерпи. Найвигіднішою посадою вважалася солдатська, тож ця роль дісталася здорованям.

Роздали зброю (поки що без амуніції), Морван схопив пояс із кобурою і заклав туди 9-міліметровий — він більше любив напівавтомат, але не збирався вередувати. Кущ дав йому ще й автомат і прикріпив довкола талії патронташ: ніби зброєносець готував лицаря. Уся та сцена видавалася лиховісною і романтичною водночас. Морван подумав про щось подібне до небезпечного наркотика: і п’янить, і створює значний ризик бед-тріпу.

Рушили: два десятки солдатів, за ними — тридцятеро носіїв, переважно тонших за мішки й легших за ящики в них на головах.

Морван пропустив їх уперед і замилувався конвоєм, освітленим ліхтарями лише спереду. За кілька годин він остаточно повернеться в добу «пальчикових» батарейок. Без жодного моторно-транспортного засобу чи сучасної технології вестиме сотні хлопців, готових закопатися живцем за жменьку конґолезьких франків (чудові банкноти, нічогісінько не варті). Якщо знадобиться, битиме їх, як і будь-який інший військовий ватажок, або просто погрожуватиме.

Чи був він колись іншим?

Це запитання зігріло серце: навіть покидьки полюбляють послідовність.

Запала ніч, а Ерван ще не дістався готелю. Після зустрічі з канадцем повернувся до аеропорту