Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Тож бережи її так, ніби це твій зворотний квиток. Звичайно, не торкайся до чорної жінки.

Морван підняв з підлоги свій наплічник «Eastpak» і поклав собі на коліна. Дістав з нього якусь річ, загорнуту в тканину, й поклав між кавою і круасанами.

— Ти не зможеш сказати, що я про тебе не думаю.

Ерван відгорнув краєчок тканини й побачив прилад із чорного полімеру з логотипом «GLOCK», у якому «G» обрамлювала решту літер.

— Набої в наплічнику, — уточнив Ґреґуар, ховаючи зброю назад. — Надійне знаряддя, поцуплене у сил МООНДРК.

Ерван намагався приховати, що нітрохи не здивований.

— Дякую, але не думаю, що він мені знадобиться.

— Помиляєшся, тож мусиш мене вислухати. — Морван знову сягнув рукою до наплічника й цього разу витяг мобільний телефон, більший за звичайні, увінчаний чималою антеною. — Це «Iridium».[17] Із ним ти зможеш набрати мене будь-звідки, навіть із найглибшої сраки в лісі, він для цього й призначений.

— Ти хочеш сказати — у разі виникнення складнощів?

У батьковому голосі забриніла нотка іронії, але ця провокація вочевидь була зайвою.

— Я буду кілометрів за п’ятдесят вище за течією, матиму літак, готовий до відльоту впродовж доби. Мій номер уже забитий у пам’ять.

Ерван заприсягнувся ніколи не набирати батькового номера. Розмірковував про неоднозначність свого розслідування: він шукав убивцю Катрін Фонтана, потай сподіваючись загнати в глухий кут власного батька, і попри це сьогодні саме батько знову його захищав.

Старий застібнув наплічник на змійку та подав синові. Ерван схилив голову на знак вдячності.

Ще по філіжанці кави. Далі остання порція порад — «на коня»:

— Зрозумій, вояки, які тобі трапляться, не мають нічого спільного з тими, яких ти бачив на Ке-дез-Орфевр, 36. Більшість із них — канібали з божевільними віруваннями в макітрах. Май-май думають, що кулі від їхнього доторку перетворюються на краплі води. Тутсі вештаються з повними клунками людських геніталій. Хуту ґвалтують жінок на тельбухах їхніх щойно вбитих чоловіків.

— Нагадую: я працюю у відділі кримінальних розслідувань.

— Саме це я тобі й кажу. Тут уже не йдеться про чоловіка, який убив свою благовірну, і навіть не про психопата, на рахунку в якого кілька жертв. Я говорю про шизанутих, у яких на лічильнику сотні смертей: вони здатні змусити жінку зжерти власних дітей, оббілованих та засмажених у неї на очах. Коли зіткнешся з такими хлопцями, запізно буде гратися у фліка-вільнодумця.

Ерван удав, ніби засвоїв урок. Насправді ж він у це не вірив. Подібні жахіття походили з легенд про савану, спотворених, роздмуханих усною традицією.

Хай там як, а військових він уникатиме. Не має на меті порятунок світу: просто мусить знайти свідків, освіжити їхню пам’ять і дізнатися, що ж насправді сталося в квітні 1971 року в Лонтано. І баста.

— Я піду пакувати речі, — підсумував Морван і підвівся. — Не шкодуватимеш?

— Усе гаразд, тату: не наполягай.

Ґреґуар по-дружньому поплескав його по плечі:

— Я повернуся ще до твого від’їзду.

Посеред холу Морвана погукав консьєрж: на нього чекали за готелем, у дворику з химерною назвою «атріум». — Хто такі?

Чорний жестом вибачився: він не знав або не міг нічого сказати. Ґреґуар стиха вилаявся та обійшов стійку, повертаючи в коридор для персоналу. Ранок починався кепсько.

Атріумом намотував кола велетень у темному костюмі, з окулярами «Ray-Ban» на лобі — такий здоровенний, ніби здатний заповнити собою весь вільний простір. Бригадний генерал Трезор Мумбанза власною персоною, разом із силовиком, таким само високим, але худорлявим і в однострої.

— Ну, здоров був! — закричав гігант, розкриваючи обійми.

— Я збирався тобі зателефонувати, — збрехав Морван. — Сподіваюся! Ніхто не попередив мене про твоє прибуття!

— Сталася помилка.

Попри лихе передчуття й те, що він був у кепському гуморі, обстановка Морвану подобалася. Це був один із тих затишних куточків, що навіюють відчуття, ніби ви потрапили за куліси Африки. Під ногами лежали руда тирса, її вкривало листя, що нападало за ніч. Трохи далі, в занедбаному саду, стиснутому ґратчастою огорожею, світилося кілька попелястих дерев із грубезним корінням. Така собі оранжерея під відкритим небом, пробник тропічного лісу.

«Охоронець» схопив пластиковий стілець і посунув до Морвана: то був радше наказ, ніж ввічливий жест. Він сів, тимчасом як двоє співрозмовників і далі стояли.

— Я приніс тобі твої дозволи. На подорож до Танганьїки.

Мумбанза передав йому картонну теку, вже побрижену від вогкості. Близько кілограма папірців, підписаних, проштемпельованих і завірених армією слухняних чиновників.

— Хто тобі сказав, що я зібрався на північ?

— Тс-с, тс-с, тс-с… Ти добре знаєш, що мені відомо все, братику. Кущ знайшов транспорт у доброму стані, пальне, зброю, людей. Не можна було просити його ще й зберігати це в таємниці.

— Я їду на розвідку, — ухилився від відповіді Морван.

— Мені здається, що ти радше везеш техніку для транспортування руди.

Мумбанза з відомим у Лубумбаші прізвиськом Бос був суверенним правителем Катанґи. Він очолював провінційні армійські угруповання й не дозволяв війні поширитися на найбагатшу частину Конґо. Коли вбили Філіпа Сезе Нсеко, місцевого директора «Coltano», генерал, природно, посів його місце й очолив компанію. Він не мав жодної кваліфікації в гірничодобувній промисловості, але міг забезпечити порядок довкола родовищ — а це головне. Нові обов’язки не заважали йому домагатися інших посад: усі знали, що він хоче стати губернатором Катанґи.

— Ти розвідуєш для «Coltano»?

— Ні. Для Кабіли.

Чорний насупився:

— Відколи ти працюєш на нашу країну?

— Звідтоді, як Кабонґо попросив мене про це, — зімпровізував Ґреґуар.

Ім’я сірого кардинала гірничодобувних ресурсів ДРК справило належне враження. Навіть за півтори тисячі кілометрів від Кіншаси негоже зачіпати центральну владу. І за менше тут опускалися на дно — навіть зникали.

— То ти гаруєш