Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Морван уже не слухав. Якби ж усе сталося так, як він передбачав, — а в Африці таке неможливе — якби шахти за тисячу кілометрів на північ були викопані, а до злітно-посадкової смуги за якихось двадцять кілометрів від родовища проклали дорогу… Тоді можна було б вантажівками перевезти перші тонни колтану[9] до літака, й це блискавично дало би прибуток. Він кілька місяців перевозитиме руду контрабандою через Руанду, а тоді, натоптавши кишені, нарешті попередить своїх партнерів: державні органи Катанґи, конґолезьких акціонерів, європейських співвласників… І лише по тому ділитиметься залишками із золотого дна.

Такі в нього склалися плани. Але останні новини — лаконічні мейли із запевненнями, що все йде як слід, — не викликали особливого оптимізму.

— Чудова робота, Мішелю.

Він оглянув зброю і знову повеселішав. Подумав, що навіть у шістдесят сім років може ще погратися в африканського Фітцкарральдо.[10] Ще одним копняком для прискорення стала несмілива синова спроба відновити справедливість. Так він сподівався убити відразу двох зайців… Збагачуватися, водночас тримаючи малого під контролем.

— Влаштуй так, щоб завтра до обіду ми злетіли.

— Без питань, босе.

Морван знову вийшов під нестерпне сонце. Він був у простій сорочці з синього льону та полотняних штанях тілесної барви, — цього разу поступився кліматові, хоча за будь-яких інших обставин обирав ідеально випрасуваний чорний костюм.

Десь віддаля гули турбіни літака, хоча до трапу, який уже прибирали, ще чіплялися грона людей. Всесвітня метушня. Білий негр Морван почухав свою кучеряву копицю й жестом відігнав малих жебраків, щойно ті його помітили.

Ця подорож буде його останньою брехнею.

Батько приєднався до Ервана, який зібрався повечеряти на терасі готелю. Незадовго до сьомої каменем упала ніч.

— Вилітаємо завтра зранку! — тоном тріумфатора оголосив Старий.

— Ми вже сто разів про це говорили, — син не підняв погляду від меню. — Я не їду з тобою.

Морван важко опустився на пластиковий стілець. Ерван зауважив, що в Падре цілком конґолезькі пропорції: сто кілограмів на метр дев’яносто.

— Нам в один бік, користуйся нагодою.

— Ні. Я хочу діяти самостійно.

Ґреґуар пирснув:

— Сподіваюся, ти не збираєшся звинуватити мене в державній корупції!

Ерван глянув на співрозмовника, чиї широкі плечі різко вимальовувалися на тлі освітленого басейну. Над лазуровою водою метушилася хмарка комашні й підкреслювала їх контур чимось подібним до мерехтіння живого ореолу.

— Я не хочу, щоб ти плутався у мене під ногами, — кинув син. — Я маю самостійно добувати інформацію. Бути незалежним. Об’єктивним.

— Ти говориш як журналіст.

— Розкопати справу за сорок років після події — радше робота історика.

Він поїхав до Катанґи, не знати на що сподіваючись. Інколи підозрював, що батько свого часу прикрив справжнього вбивцю Катрін Фонтана. А часом йому спадала думка, що Старий міг мати й чесні наміри та, як і всі інші, починав уже вірити в злочин Тьєрі Фарабо. Насправді Ерван погано уявляв хід цього розслідування без жодних помічників чи технічної підтримки, без підказок або свідків.

Підійшов офіціант. У сутінках (терасу освітлював лише басейн і протимоскітні ультрафіолетові лампи) біліла тільки його сорочка, у V-подібному вирізі жилета вирізнявся галстук-метелик на ній. Офіціант погойдувався з п’яти на носок і цим нагадував безголову примару.

— Два пальцепери, два! — владно вигукнув Морван.

— Знову?

— Тут більше нічого нема. Найкраща риба в річці. Додай рису — і наїсися на два дні наперед. Можна цілий день не срати!

Він так само жартував і вчора, й позавчора. Таким харчуванням Ерван міг заробити собі місяць закрепу.

— Я хочу дізнатися правду, — повторив він пафосно. — Це логічно, чи не так?

— Звичайно. Але що є, власне, об’єктом твого розслідування? Злочин, скоєний сорок років тому? Зникла дівчина, про яку ти нічого не знаєш, у місті, якого більше не існує? Як ти можеш бути впевнений, що її вбив не Чоловік-цвях?

— На момент убивства він був за вісімдесят кілометрів від Лонтано.

— Що ти про це знаєш? — не вгавав Старий, спираючись ліктями на стіл. — Думаєш, в Африці можна довіряти датам? Відстаням? Свідченням? Я бачу, тебе розпирає від бажання глянути на мої власні записи про те, що відбувалося задовго до твого народження.

Ерван заздалегідь вирішив, що не гарячкуватиме: це вже був енний раунд у протистоянні батька й сина, який не передбачав жодного результату. Доводилося шукати шляхів до примирення.

— Авжеж, — кивнув він. — Ти взяв слід по гарячому. Крутився у вирі подій. Може, тепер, з перспективи прожитих років…

Морван розтулив рота, щоб вибухнути лайкою, але передумав. Відкинувся на спинку стільця, посміхнувся.

— Ти флік.[11] Тобі, як і мені, відомо, що факти не завжди збігаються з логікою чи хронологією. Попри всі невідповідності, хіба менша ймовірність того, що малу порішив маніяк, до того вбивши в такий самий спосіб ще шість жертв?

Ерван узяв жменьку арахісу: щовечора пальцеперів готували так довго, ніби чекали, поки вони піднімуться річкою проти течії.

— Якщо це так, я віднайду докази на підтвердження, й справа буде завершена за кілька днів.

— Але де ти їх розкопаєш, ті докази?

— У повних архівах суду над Фарабо.

— Їх уже не існує.

— Вони існують. Я їх відшукав.

Батько напружився:

— Де?

— За два кроки звідси. В коледжі Сен-Франсуа-де-Саль.

— Ти їх бачив?

— Піду туди завтра зранку. Мене запевнили, що вони зберігаються там.

— Тебе надурили.

Ерван розвів руками з виразом фаталіста. Його флегматичні жести розлючували батька; він це відчував і робив так навмисно.

— Побачимо, — завчено відповів Ерван.

Морван грюкнув по столі. Підстелені паперові серветки приглушили брязкіт посуду.

— Ми в Конґо, чорт