Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Його розслідування закінчилося, так і не розпочавшись.

Цієї миті він згадав про батька. Довго шукати не довелося, досить було просто озирнутися: старий сидів ззаду, спираючись на стіну. Його обличчя, замурзане попелом, нагадувало посмертну маску. Здавалося, Старого не цікавили ні пожежа, ні метушня навколо: він щось креслив паличкою на землі.

Раптом відчув на собі чийсь погляд, підняв очі й побачив сина. Розвів руками, ніби вибачався, й Ерван зрозумів, хто підпалив колеж Сен-Франсуа-де-Саль.

— Проблему вирішено, тепер можеш полетіти зі мною опівдні.

— Та насрати мені на тебе.

Сьома ранку. Ерван сів навпроти батька, за тим самим столиком, що й напередодні, — хоч би де вони були, для усталення звички вистачало двох днів. Він так і не зміг знову заснути: нетямився від люті й власної безпорадності. Відмовитися від розслідування? Нізащо. Він мусив перейти просто до наступного етапу, але наосліп. Відшукати останніх свідків у справі, не маючи ні їхніх імен, ані координат. Відтворити факти, дати, місця без жодної зачіпки.

— Якщо ти думаєш, що я до цього якось причетний, то…

— Я нічого не думаю, я знаю.

Морван налив йому кави. Через чорні окуляри вираз його обличчя залишався ще більш невизначеним, ніж зазвичай. На ньому були сорочка з рожевого льону та бездоганні кремові штани. Поряд із батьком Ерван завше почувався одягненим ніби жебрак.

— Переконання юності… — промимрив Ґреґуар.

У тоні звучала іронія: Ерванові було вже за сорок. Він теж надягнув темні окуляри — варто бути зрівняти шанси в цій битві — і випив каву: без смаку, ледь теплу. Хоча круасан виявився смачнішим.

— Вихід у тому, — вів далі Ерван, — щоб ігнорувати один одного. Їдь до своїх шахт, а я сам виплутаюся.

— Ти знову за своє сплавляння річкою? «Apocalypse Now»[15] у Конґо? Ти повертаєшся до оригінального роману Конрада, який…

Ерван не слухав. Він думав про дивовижне видовище, яке відкрила вранішня злива. З вікна милувався тим, як розлітається ця шрапнель іскор, що засівають землю, а запах гару й далі розливався в повітрі. Можливо, цей дощ і загасив пожежу, але ніхто не дав собі праці накрити гойдалки чи прибрати столи зі стільцями: тут не зважали на вогкість.

Ще один круасан. Що більше говорив старий, то більше Ерван відчував, як відроджується його бойовий дух. Ненависть до батька завжди виявлялася найпотужнішим стимулом.

— Ти все ж таки дозволиш дати тобі кілька порад?

— Годі вважати себе королем Конґо.

— Моє царство обмежується самим Лубумбаші: там ти ліпше голови не вистромлюй. На півночі моє ім’я не принесе тобі жодної користі.

— Я й не збирався ним користуватися.

— А про дозволи ти подумав?

Ерван вилаявся. Одержимий своїм розслідуванням, він нічого не підготував для самої мандрівки.

— Які? — таки мусив запитати.

— Від начальника провінції, від Міністерства туризму, від МООНДРК, від служб відновлення інфраструктури, від управління шахтами… Кандидатів у рекетири багато.

— Я ще нічого не зробив, — знехотя визнав Ерван.

— Бери вище, аби заткнути їм горлянки. А головне — не кажи, куди точно прямуєш.

— А на місці?

— Заплатиш: просто буде дорожче, ось і все. — Морван поклав долоні на стіл, мовби розгортаючи на ньому мапу Катанґи. — Припустимо, ти дістанеш папірці та знайдеш літак, який довезе тебе до Анкоро… Тоді сядеш на славнозвісну баржу. Усе правильно?

— Авжеж.

— Ти вже бачив ці баржі?

— Ні.

— Зазвичай вони плавають по дві разом. Довжелезні, кількасот метрів. І на них вантажать усе, що можна: сім’ї, худобу, харчі, сировину, пальне, солдатів, священиків, повій… Дуже колоритно.

— Скільки плисти до Лонтано?

— Кілька днів. По-різному виходить. Зараз, із загрозою війни, на кожній станції зупиняються всього на кілька хвилин. Висаджують людей, вивантажують поклажу, ліки від громадських організацій, іноді зброю — і відразу відчалюють, перш ніж їх помітить міліційний загін…

— А зворотній шлях? Коли баржі повертаються?

— Вони не повертаються. Принаймні не до цього берега.

— В Анкоро повертається чимало човнів, хіба ні?

— Можливо, але якщо залишишся в Лонтано, твої шанси на виживання нульові. Доведеться завершувати свої розслідування за кілька годин, які баржа там простоїть. Далі ти повертаєшся на борт і дякуєш Богові, що досі цілий.

— Учора ти запропонував висадити мене там на тиждень чи два.

— Разом із моїми охоронцями. Сам не протримаєшся й дня.

— Це безглуздя.

— І це не я сказав. Усі ці пригоди — лише на годину чи дві, поки стоїш на місці…

Ервану на думку спало запитання початківця:

— Річка — це вже Конґо?

— Її верхня течія, Луалаба. Ти вживав хінін?

— «Ларіам».

— Даремно: мефлохін[16] може дати жахливі побічні ефекти. Я бачив, як хлопці з’їжджали з котушок, втрачали зір чи заробляли інфаркт через це лайно.

Ерван не відповів, але вираз обличчя означав: «Мені вже не десять років».

— Ти вже подорожував такими проблемними країнами? — не вгавав татко.

— Я їздив до Індії по Лоїка.

— Це зовсім інше.

— Я також брав участь у місії в Гвіані та…

— Це Франція.

— Що ти намагаєшся мені сказати?

Морван нагнувся через стіл, ніби старий пірат у таверні:

— Що Конґо-Кіншаса живе в кам’яній добі. Остерігайся поранень: здохнеш від інфекції за два дні. Ніколи не пий неочищеної води. Мастися репелентом: головний збудник хвороб у савані — комахи.

— Я взяв із собою цілу аптечку.