На межі бажання - Адалін Черно

Аня

— Ти це серйозно? — питає сестра телефоном, коли я дзвоню їй прямо з ванної кімнати, зробивши тест на вагітність.

— Абсолютно, — відповідаю на якійсь межі. Чи то істерики, чи то радості. Я поки сама не розумію, що відчуваю.

— І давно ви розлучилися? Ні, ти не подумай, просто… я не можу повірити.

Я чудово розумію Соню. Іноді я й сама думаю, що все сталося надто швидко й несподівано, а ще спокійно, попри те, що від Вані я все ж отримала струс. Якщо бути оптимістом, це краще, ніж квіти з чорною стрічкою й написом «З любов’ю від…»

— Сонь, можна я приїду в гості?

— Питаєш! — сопить сестра. — Без цього свого придуркуватого хоч переїжджай до мене!

Про це я теж думаю. Залишатися в цьому місті я більше не буду, тому що боюся Влада. І не через його погрози повідомити моє місцеперебування Вані, а через те, що ми можемо випадково зіткнутися на вулиці, коли в мене буде вже доволі помітний живіт, або зустрітися в лікарні, коли я буду йти з картою на аналізи. Я боюся його неадекватності, тому хочу втекти.

— Сонь, я точно не заважатиму?

— Господи, дратуєш, — жартома злиться сестра. — Приїжджай, у мене теж новини.

Я дякую їй і вимикаюся, ще раз дивлячись на тест на вагітність. Там дві яскраві смужки, і я, здається, щаслива. Помилки бути не може — я вагітна від Руслана. Це найкраще закінчення наших стосунків. Я давно хотіла дитину, але з Ванею то не виходило, а потім… якось не в тому становищі я була, щоб народжувати. І тепер — ось.

Хочеться почати кричати на всю квартиру, стрибати від радості й танцювати, тому що всередині мене росте життя від коханої людини. Я насилу стримую себе від цього безглуздого вчинку і йду збирати речі. Беру все, що мені може знадобитися, і виявляється, що всі мої речі вміщаються у дві великі валізи, які я насилу спускаю на перший поверх.

Таксі приїжджає швидко, довозить до аеропорту й навіть там водій допомагає витягнути валізи з багажника. Я дякую йому й залишаю чайові. І тільки коли літак злітає, дозволяю собі остаточно розслабитися. Мене ніхто не переслідує, більш того, Влад думає, що я все ще живу у квартирі, а Ваня… він просто залишився в минулому.

Столиця зустрічає мене галасом. Я інтуїтивно ховаюся у великий комір кофти й швидко залажу в таксі, щоб зняти напругу з вух. Тут усе занадто, але я намагатимуся звикнути. До будинку сестри дістаюся швидко, і щойно вона відчиняє, я відразу ж кидаюся їй на шию з обіймами. Ми не бачилися надто давно, щоб я не помітила зміни в її обличчі: трохи підкачані губи, нарощені вії й ніби інший погляд. Вона більше не виглядає втомленою матір’ю двох дітей, у якої бракує грошей на їжу. Здається, коли вона говорила, що їй теж є про що розповісти, вона мала на увазі саме це.

— Здається, ти все ж таки вирішила до мене переїхати, — зауважує, коли бачить дві мої величезні валізи.

— Це довга історія.

— Гаразд, розберемося, проходь.

І квартира в неї інша, раптом розумію я. На адресу, яка змінилася, я якось і не звернула уваги. А ось те, що Соня більше не живе так, ніби в неї немає грошей — помітно.

Я з роззявленим ротом оглядаю її хороми. Назвати інакше шикарну трикімнатну квартиру із сучасним ремонтом не можу. Мармурова підлога у ванній кімнаті, ідеальна, простора кухня з тумбочками під стелю. Усе інше я поки що не бачу, але здогадуюся, що й там також усе шикарно. Єдине, чи то сестра переїхала сюди нещодавно, чи то в неї немає часу на затишок, тому що у квартирі немає ні серветок, які прикрашають столи, ні прихапок, якими вона могла б зняти каструлю з плити. Усе занадто… по-діловому.

— Бачу, у тебе багато запитань, — сміється Соня.

— Звідки така квартира?

Напевно, на моєму обличчі відбиваються всі можливі способи заробити на щось подібне, тому що Соня заливається сміхом і сідає за барну стійку, дістає вино, знімає з підставки келихи, і наливає.

— Заробила я, — спокійно каже вона. — Не насмоктала, не дивися так. І ця квартира не орендована. Моя.

— Нічого собі. Але… як?

— Моделлю, — вона знизує плечима. — Мене помітили на одному показі, за який толком навіть не заплатили, запропонували роботу, контракт. Я підписала, не замислюючись, і… ось, — вона обводить рукою приміщення. — Тепер я живу ось так.

— А діти? — тільки зараз розумію, що її бешкетних хлопчаків немає у квартирі.

— На секції з футболу. З нянею. За годину будуть вдома.

— А…

— Ми розлучилися, — вона знизує плечима. — Він заборонив мені підписувати контракт, і я поклала перед ним заяву на розлучення.

— Але я-я-а-ак?!

Для мене занадто багато інформації, адже я й гадки не мала, що в неї все так склалося.

— Ви давно розлучилися?

— Рік тому. Я майже нікому не говорила зі знайомих, як тепер заробляю і як живу. Та й майже не залишилося знайомих, — вона зітхає. — Часу іноді на дітей немає, віриш?

Я квапливо киваю й обвожу кухню поглядом ще раз. Зручна барна стійка, молочна плитка на підлозі й стінах, білі тумбочки вгорі й коричневі внизу, тепле приглушене світло, яке ллється з невеликих бра на стінах.