На межі бажання - Адалін Черно

Руслан

Я радів, що вийшов із тієї всратої камери, але тепер хотілося назад. Там я хоча б хотів до неї. Жив надіями побачити її, обійняти, вдихнути запах. Хвилювався за неї, як вона там, що.

А вона з моїм батьком трахалась.

Я йому не повірив. Розреготався прямо в обличчя й помчав до неї, але відразу все зрозумів по страху, написаному на її обличчі. Мені вперше хотілося вдарити жінку. А потім захопило бажання. Помститися. Їм двом.

Щоправда, коли виходив із її квартири, чомусь почувався лайном. От не вмів я мститися, тим паче тій, яку кохав. Хотілося повернутися і знову запитати, за що вона так із нами. Мені її, блядь, пробачити хотілося. Сказати, що про все забуду, що ми будемо й далі разом, усе відкинемо. Та тільки я знав, що не зможу. Буду дивитися на її оргазм і розуміти, що так само вона стогнала і з ним.

— Костян, приїжджай, а? — я вперше за довгий час набираю його номер.

— Чьо? Куди? Рус? Ти на годинник дивився?

Я роздратовано забираю телефон від вуха й дивлюся на екран. Друга година ночі. А здавалося, ніби щойно вийшов із її квартири. Виявляється, не щойно. Я примудрився кілометрів п’ять пройти й заблукати в район, у якому ніколи не був. Озираюся. Навіть гопарів немає, а шкода, помахати кулаками зараз те, що лікар прописав.

— Ти де взагалі? — здається друг, мабуть, вирішуючи приїхати.

Неподалік помічаю неонову вивіску цілодобового магазину, якісь будинки, у вікнах яких не горить світло.

— А хрін його знає, — відповідаю чесно. — Кину тобі геолокацію, підтягуйся, я бухла візьму.

Костя неохоче, але погоджується, я ж заходжу в магазин і прошу віскі. Беру відразу три пляшки й відправляю другу геолокацію. Прошу в продавця закуску і все, що мені пропонують, беру не дивлячись. Хочеться просто набухатись і ні про що не думати. Щоб хоч трохи перестало боліти й рвати зсередини душу.

Я вперше так… у жінку зі всіма почуттями, з головою, не думаючи, не озираючись і нічого не бачачи. Мені було начхати, що вона пішла від чоловіка, що по факту зі мною зрадила йому. Насрати на це, але ж якщо подивитися…

Розплатившись на касі, йду на вулицю, сідаю біля магазину, відкорковую пляшку. До приїзду друга я, швидше за все, буду вже в дрантя, але воно й на краще. Бухого мене тягне розмовляти, а Костян точно зажадає відповідей на те, куди я подівся й чому динамив друзів.

Як там кажуть? Ранок вечора мудріший? Мій ранок буде п’яним. А ввечері я подумаю, що далі. Костян приїжджає швидко, паркується, допомагає мені підвестися і, нічого не питаючи, заводить автомобіль. Він їде, я бухаю.

— Розповіси?

— За пів літра, — відповідаю криво. — Якщо коротко — пиздець.

А якщо довше, прямо зараз я їду й думаю про те, що Костя може не впоратися з керуванням і все закінчиться. Мій біль відійде на другий план. Я не на жарт концентруюся на цьому і все чекаю, коли він виверне кермо і вріжеться куди-небудь, або ж сусідній автомобіль в’їде в наш. Напевно, це остання стадія болю. Хочеться здохнути й чхати на інших.

— Ти мене лякаєш, — серйозно каже друг, паркуючись біля свого будинку. — Дивитися на твій погляд страшно.

Я й сам себе лякаю, але вголос кажу інше:

— Вона мені зрадила, — рубаю з плеча. — Поки я був у в’язниці, трахалась з іншим.

— Ти був у в’язниці? Руслане, що відбувається?

Я раптом розумію, що не бачився з другом занадто довго. Точніше, бачився, але не спілкувався. З універу — на роботу, а потім до неї. Розмінюватися на клуби й друзів не було часу. Зараз хочеться вити від своєї сліпоти, а тоді я думав, що це й неважливо, що вона єдине, що мені потрібно. Що я маю довести, ніби гідний її, впевнений у собі, можу працювати, що не шмаркач. А вона однаково обрала іншого. Не оцінила, як я ліз зі шкіри й все для неї старався.

— З батьком моїм перекидалася, прикинь?

Навряд чи Костя розуміє мою п’яну маячню, але допомагає мені піднятися у квартиру, накриває на стіл і робить те, що й повинен справжній друг у такій ситуації — сідає поруч, відкорковує пляшку й відпиває з горла, приготувавшись слухати.

З мене потоком ллються слова. Я розповідаю йому про все, розпускаю соплі, хоча, бачить бог, ніколи не думав, що буду так поводитися. Я не плачу, ні, мені настільки хріново, що я жити не хочу. Тому я подзвонив Кості. Він не дозволить накоїти дурниць, про які я потім навіть не зможу пошкодувати.

— Я не знаю, як буду, — кажу чесно, тому що корчити із себе крутого мужика зі сталевими яйцями просто бракує сил. — Ходити тими ж вулицями, бачити їх.

— Так і не потрібно, — зі знанням справи вимовляє Костя. — Тобі батько пропонував звалити, ось і їдь. За кордон. Нехай оплачує тобі проживання й навчання. Звалюй, що тебе тут тримає?

Мама.

Я кажу це вголос, Костя зітхає й обіцяє, що обов’язково за нею догляне, а мені… мені потрібно звалювати, інакше я просто щось із собою зроблю.

Тільки до вечора наступного дня я розумію, що друг справді має рацію. Мене тут нічого не тримає, мама якось переживе мій від’їзд, а Костю… я попрошу його хоча б раз на тиждень приїжджати до неї, допомагати по дому, може, полицю там прибити до стіни.