На межі бажання - Адалін Черно

Аня

Я не роздумуючи підходжу до автомобіля, смикаю за ручку передніх дверцят і сідаю в салон. Я все ще не можу відійти від шоку після зустрічі з Русланом. Навіть подумати не могла, що там його можуть бити. Цікаво, Влад знає про це? Йому відомо, що його сина там катують? Якщо так, то чому він нічого не робить?

— Як зустріч? — питає, заводячи двигун і виїжджаючи зі стоянки біля поліційної дільниці.

— Ви знали, що Руслана там б’ють? — питаю, не відповідаючи на питання.

— Знав, — спокійно киває Влад. — Я тому і влаштував вам зустріч, Аню. Щоб ти побачила, як йому там.

Я не розумію його. Бгаю край сукні, намагаючись скласти пазл в голові, але він ніяк не складається в цілісну картину, хаотично перемішуючись.

— В нього обличчя в ранах, синцях і саднах… і я не впевнена, що їх немає й на тілі, — шепочу ледь чутно. — Ви ж можете щось зробити? Заплатити грошей, вмовити Ваню, я не знаю, — голос зривається на крик, а щоками течуть сльози.

Я не маю права дорікати йому, але однаково роблю це, тому що мені боляче усвідомлювати, що дорогій мені людині там погано. Що його, можливо, щовечора катують, і з нього знущаються. А його батько нічого не робить. Адже я бачила його квартиру, та й Руслан говорив, що він усе вирішить, отже, він може!

— Авжеж, я можу це зробити, — киває він, паркуючись біля будинку, у якому Руслан винайняв квартиру.

Наступної миті я чую клацання блокування дверей, а потім Влад повертається до мене всім корпусом. У мене начебто немає причин боятися, але холодок усе ж таки пробігає спиною. Мені ніяково, тому що я не розумію, чого хоче цей чоловік і чому нічого не робить для того, щоб його син опинився на волі.

— Чому? — сипло шепочу лише губами. — Чому він усе ще там?

— А ти не зрозуміла? — він осміхається, шкірячись. — Ти ж не дурепа, Аню. Я ж казав, що не дам вам бути разом.

— Ви вирішили посадити власного сина, аби він не був зі мною?

Мої слова звучать як марення божевільного, але саме так це виглядає збоку. Влад хитає головою й пильно на мене дивиться, вивчає, оцінює. Від цього стає ніяково, руки здаються зайвими, а я більше не розумію, куди мені дивитися. Сховати погляд, зіщулившись, або, усе ж таки, з викликом поглянути в його очі й зачепити за батьківські почуття, які, схоже, у глибокій сплячці.

— Я схожий на того, хто здатен це зробити? Усе набагато простіше. Руслан там через тебе й тільки ти можеш витягнути його звідти.

— Але... як?

— Я буду говорити прямо. Ти не пара моєму синові, у нього період гулянь, навчання, веселощів, а ти тягар, який раптово впав на його плечі. Руслан такий за натурою. Йому хочеться допомагати й захищати, а ще йому подобається тебе трахати, тому що з тобою він почувається значно старшим, ніж є насправді. Це може тривати довго, але ці почуття зійдуть нанівець. Він зрозуміє, що є й інше життя, от тільки з тобою він дуже швидко все це просре. Вчитися він не зможе, тому що я відмовився утримувати вашу сімейку, гуляти теж, тому що в нього не буде грошей. Тож повернутися до колишнього життя Руслану буде важко.

Влад замовкає, але його слова все ще відлунюють у моїй голові, не бажаючи полишати думок.

— Ви пропонуєте мені його кинути? — здогадуюся, з розумінням киваючи.

— Це буде дуже важко, тому що мій син вміє вмовляти й він точно не дасть тобі спокій. Знаєш, що буде потім? Ти просто поступишся й вивалиш йому все, наші стосунки з ним зіпсуються, але це не змінить того факту, що ти йому набриднеш і він зруйнує своє життя.

— І чого ви хочете?

— Я пропоную тобі захист від твого чоловіка й розлучення з ним. Після всього ти зможеш поїхати й спокійно жити, але зараз…

— Що я маю зробити чи сказати Руслану, щоб ви витягли його? — говорю зі злістю, розуміючи, що зроблю все, що скаже цей ненормальний.

— Ти повинна будеш стати моєю.

На мить здається, що мені це почулося. Я здивовано плескаю віями й дивлюся на чоловіка навпроти. Він не схожий на жартівника, який буде спростовувати інформацію, тому після невіри я відчуваю шок і намагаюся вискочити з автомобіля, але він і досі не відчинив двері.

— Випусти мене! — гарчу крізь стиснуті губи. — Негайно відпусти мене!

— В тебе є час подумати до вечора. О сьомій Руслана знову викличуть на допит. Не хотілося б, щоб його знову лупцювали через те, що ти не в змозі прийняти рішення у скрутний час.

Сказавши це, він знімає блокування і я вилітаю з автомобіля, як ошпарена. Доходжу до під’їзду, тремтячими руками натискаю код на домофоні, і тільки коли потрапляю всередину — видихаю. Він більше мене не зачепить, обіцяю собі й підіймаюся сходами на свій поверх, відчиняю двері квартири.

Усі подальші дії я виконую машинально: приймаю душ, вмикаю телевізор, дивлюся на годинник. У мене залишається всього лише година, поки спливе час, який дав мені на роздуми Влад. Невже він і справді безжально залишить Руслана у відділку, знаючи, що його будуть катувати?

Я голосно сміюся, хоча мій сміх більше схожий на істерику. Так і буде, адже Влад не міг не знати, що Руслана били. Більш того, він був впевнений у цьому й усвідомлював, що я не витримаю.