На межі бажання - Адалін Черно

Коли Влад йде, я втішаю себе надією на завтрашню зустріч, уявляю, як прийду й обійму його. Обіцяю собі бути сильною й не плакати, але в мене не виходить, як би я не хотіла, тому що перше, що я бачу, коли Руслана приводять на зустріч — його розбите обличчя. Не роздумуючи, кидаюся йому на шию, обіймаю, цілую й шепочу питання, плачу й не розумію, що тут відбувається і яке вони мають право його бити.

— Що тут відбувається? — питаю, хоча немає ніякої надії на те, що він знає.

— Забудь, як ти? — Руслан проводить по моєму обличчю долонями, цілує, обнімає і притискає до себе.

— Розбита й зовсім нічого не розумію, — кажу відверто. — В батька не вийшло тобі допомогти?

— Наскільки я знаю, за справу взявся якийсь хороший адвокат і тепер складно спланувати захист. Твій колишній відмовився від грошей і все тепер тільки через суд, але я впевнений, що все буде в нормі.

Я торкаюся пальцями його саден, ран і шепочу:

— З цим потрібно щось робити.

Договорити нам не дають. Мене максимально ввічливо просять піти, а коли я не можу перебороти себе, виводять насильно. Руслан кричить мені навздогін про кохання, а я відповідаю йому тим же й тільки на вулиці дозволяю собі розплакатися, проявляючи слабкість.

— Аню! — з припаркованого поруч автомобіля виходить Влад. — Ідіть сюди, нам потрібно серйозно поговорити.