Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

І вже більш стримано додав: — Гадаю, вам варто забрати свої слова назад. Чому я маю це все вислуховувати?

«Бався у відважного лузера, — говорив йому Берр. — Ніколи перед ними не плазуй. їх від такого верне».

Проте здавалося, що Роупер навіть не почув Джонатано-вих слів протесту.

— У твоєму-то становищі, у бігах, під чужим іменем, останнє, чого тобі треба — ще одного конфлікту з законом. Краще заслужити вдячність багатенького брита, ніж викрадати його хлопчика. Розумієте, про що я?

— Я вже вам сказав, я не маю з ними нічого спільного. Я ніколи раніше їх не бачив і ніколи про них не чув до того вечора. Я ж повернув вам сина, правда? Я навіть не хочу ніякої нагороди. Я хочу вибратися звідси. Всього-на-всього. Відпустіть мене.

— Звідки ти знав, що вони підуть на кухню? Вони могли б піти куди завгодно.

— Вони знали, де що було. Вони знали, де лежить готівка. Ради Бога, і дурному зрозуміло, що вони провели попередню розвідку.

— А ти їм у цьому допоміг?

— Ні!

— Ти міг би заховатися. Чому ти цього не зробив? Тримався б від біди подалі. Так вчинила б більшість утікачів на твоєму місці, правда? Щоправда, сам я ніколи не був у бігах.

Джонатан витримав довгу паузу, зітхнув і немов зловив одну хвилю з божевільними господарями.

— Я вже починаю шкодувати, що так не вчинив, — сказав він і роздратовано відкинувся на спинку.

— Корке, що там з тією пляшкою? Ти ж її ще не всю випив?

— Даю, шефе.

Роупер знову звернувся до Джонатана:

— Я хочу, щоб ти на деякий час лишився тут, розслабився, знайшов собі якесь застосування, поплавав, зміцнів. А там і вирішимо, що з тобою робити. Може, навіть знайдеться для тебе якась робота, щось з викрутасами. Подивимось. — Він посміхнувся ще ширше. — Спечеш нам кілька морквяних кексів. У чому річ?

— Боюся, я на таке не погоджуся, — сказав Джонатан. — Це зовсім не те, що я хочу робити.

— Нісенітниці! Ти саме цього і хочеш.

— А куди тобі ще іти? — спитав Коркоран. — У готель «Карлайл» у Нью-Йорку чи «Рітц-Карлтон» у Бостоні?

— Я просто піду своєю дорогою, — сказав Джонатан ввічливо, але рішуче.

Він уже був ситий по зав’язку. Гра і реальне життя змішалися. Він уже більше не міг відрізнити одне від іншого. «Мені потрібен власний простір, власний план на життя, — говорив він собі. — Мені вже остогиділо бути чиєюсь маріонеткою». Він стояв, готовий піти.

— Що за чортівню ти мелеш? — спантеличено запитав його Роупер. — Я заплачу тобі. Добре заплачу. Житимеш у гарненькому маленькому будиночку на іншому боці острова. Коркі, він може поселитися у будиночку Вуді. Коні, плавання. Можна взяти човен. Це якраз те, що тобі до вподоби. До речі, а з яким таким паспортом ти збираєшся їхати?

— Зі своїм, — сказав Джонатан. — На ім’я Лямона. Томаса Лямона. — І звернувся до Коркорана: — Він був серед моїх речей.

На сонце набігла хмара і у кімнаті раптом запали короткі неприродні сутінки.

— Коркі, видай йому погану новину, — наказав Роупер, витягнувши одну руку, так, ніби Паваротті знову почав співати.

Коркоран знизав плечима і на його обличчі з’явилася винувата посмішка, нібито він хотів сказати: «Я тут ні при чому».

— Ага, так, дорогенький, отже, щодо нашого канадського паспорта, то він, боюся, канув у далеке минуле. Перетворився на сотні маленьких шматочків. На той момент це здавалося правильним рішенням.

— Що ви хочете цим сказати?

Коркоран розминав долоню однієї руки великим пальцем іншої, нібито там утворився якийсь небажаний комок.

— Любчику, не пори гарячку. Це заради твого ж добра. Твоє прикриття зійшло на пси. Станом на кілька днів тому, Томас Лямон був у кожному списку, від Інтерполу до «Армії порятунку», його шукає кожен собака. Можу показати тобі докази. За твоєю головою всі полюють. Дуже шкода, але факт залишається фактом.

— Але це був мій паспорті

Його охопив такий самий гнів, як і тоді на кухні Мама Лоу — невдаваний, неспинний, сліпий — чи майже такий. «Це було моє ім’я, моя жінка, моя зрада, моя тінь! Я брехав заради цього паспорта! Я зраджував заради нього! Я готував, я прислуговував, я гриз болото, я заради нього залишав по собі ще теплі трупи!»

— Ми дістанемо тобі новий, незаплямований, — сказав Роупер. — Це найменше, що ми можемо для тебе зробити. Коркі, візьми свій «Полароїд» і зроби йому фотку а-ля «їх розшукує поліція». Тепер вона мусить бути кольорова. Синці явно варто припудрити. Тут ніхто ні про що не знає, розумієш? Ні робітники, ні садівники, ні покоївки, ні конюхи, ніхто. — Він навмисно витримав паузу. — Джед не беремо до уваги. Вона в це не лізе. — Він не уточнив, у що саме. — Що ти зробив зі своїм мотоциклом, на якому їздив у Корнволлі?

— Покинув його під Брістолем, — відповів Джонатан.

— А чому ти його не збув? — мстиво запитав Коркоран. — Чи не взяв з собою у Францію? Ти ж міг це зробити, правда?

— Це б мене видало. Всі знали, що я їздив на такому мотоциклі.

— Ага, і ще одне, — Роупер стояв спиною до тераси і направив вказівний палець на Джонатанів череп, мов пістолет. — У мене тут сувора дисципліна. Ми, може, й трохи махлюємо, але один з одним граємо чесно. Ти врятував мого сина. Але якщо ти вийдеш за рамки дозволеного, то пошкодуєш, що народився на світ.

Почувши кроки на терасі, Роупер різко обернувся, готовий розсердитися, що хтось порушив його наказ, і побачив Джед, яка розставляла на столах картки з іменами на срібних підставках. Її каштанове волосся спадало на плечі. Її тіло з награною скромністю було заховане під шаллю.

— Джедс! Підійди-но сюди на хвильку! Маю для тебе хорошу новину. І називається вона Томас. Він стане членом сім’ї на деякий час. Скажи Деніелу, він буде в захваті.

Вона витримала паузу. А потім підняла голову і озирнулася, немов одаровуючи камери своєю найкращою усмішкою.

— О Боже, Томасе, супер. — Брови підняті. Означає приховане задоволення. — Це страшенно хороша новина. Роупере, треба