Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

в тобі. З тобою я почуваюся неповноцінним. — Він ще раз немилосердно потягнув себе за волосся. — Хоча правда в тому, що я і є неповноцінний. Я малолітній варвар у світі дорослих. У той час як ти, ти лише намагаєшся здаватися неповноцінним. — Він подався у туалет і справив там нужду. — Між іншим, тут Таббі тобі трохи одягу приніс, — вигукнув він крізь прочинені двері. — Нічого надто екстравагантного, просто кілька шмоток, щоб прикрити наше наге тіло, поки Армані не підтягнуться. — Він змив унітаз і знову з’явився у кімнаті. — Якби моя воля, я б тебе підсмажив, чесне слово, — сказав він, застібаючи ши-ріньку. — Я б тебе позбавив усього на світі, я б одягнув тобі на голову мішок і підвісив тебе за твої срані ноги аж поки правда з тебе сама не повипадає. Але що ж вдієш, не можна в житті мати все і одразу, правда? Чао-какао.

Наступного дня Деніел вирішив, що Джонатану не завадить розважитися.

— Хто такі футболісти без голів?

— Це футболісти, які так і не спромоглися відкрити рахунок у грі.

— Ні, це безголові футболісти. Що у голові в черепахи, коли її збиває «Мерседес»?

— Повільна музика?

— Її панцир. Коркі розмовляв з Роупером у кабінеті. Сказав, що зробив усе, що міг: ти або чистий, як ангелик з крилами, або ж найбільший аферист, якого світ бачив.

— Коли вони повернулися?

— На світанку. Роупер завжди повертається на світанку. Вони розмовляли про твій знак питання.

— З Джед?

— Джед їздить верхи на Сарі. Вона завжди сідлає Capy, щойно повертається. Capa чує її і шаленіє, якщо та не приходить. Роупер каже, що вони парочка лесбійок. Що таке лесбійка?

— Жінка, яка любить іншу жінку.

— Роупер говорив про тебе з Сенді Ленгборном, коли вони були в Кюрасао. Усім заборонено розмовляти про тебе телефоном. Про Томаса ні слова до подальших вказівок. Наказ шефа.

— Може, тобі не варто так багато підслуховувати? Ти ж зовсім виснажишся.

Деніел вигнув спину, відкинув голову і закричав десь до вентилятора:

— Я не підслуховую! Це нечесно! І навіть не намагаюсь! Мені просто чути! Коркі каже, що ти небезпечна загадка, — от і все! А це не правда! Я знаю, що це не так! Я тебе люблю! Роупер збирається тебе сам промацати і переконатися у всьому на власні очі!

От-от мало світати.

— Томмі, знаєш перевірений спосіб, як змусити когось говорити? — спитав його Таббі зі свого матраца-футона, пропонуючи корисну підказку. — Дуже дієвий метод. Стовідсоткова гарантія. Ще ні разу не підводив. Лікування шипучкою називається. Закрий йому рот так, щоб він міг дихати тільки носом. Чи їй. Потім візьми лійку, якщо знайдеться така під рукою, і заливай шипучку в ніс. Ефект неймовірний, ніби мозок закипає. Метод, курва, диявольський.

Була десята ранку.

Невпевнено ідучи поряд з Коркораном гранітним майданчиком Кристалу, Джонатану чітко пригадалося, як тітонька Моніка, німкеня, вела його за руку головним двором Букінгемського палацу того дня, коли вони мали отримати медаль його покійного батька. «Який сенс нагороди, якщо ти вже мертвий? — думав тоді він. — Який сенс ходити до школи, поки ти ще живий?» їм відчинив коренастий чорношкірий слуга у зеленій жилетці і чорних штанах. Представницький чорношкірий дворецький у смугастій бавовняній жилетці зробив крок уперед, щоб зустріти їх.

— Ісааку, ми до шефа, — сказав Коркоран. — Доктор Дже-кілль і містер Гайд. На нас чекають.

У величезній залі їхні кроки відлунювали, як у церкві. Закручені мармурові сходи з позолоченими перилами здіймалися до купола. На шляху до блакитних небес вони утворювали три сходові площадки. Мармур, по якому вони йшли, був рожевого кольору, і сонячне світло відбивалося від них рожевуватим відблиском. Дві фігури єгипетських воїнів у людський ріст охороняли кам’яний арковий вхід. Вони зайшли і опинилися у галереї, де найбільше привертала увагу золота голова бога сонця Ра. Повсюди лежали або стояли грецькі торси, мармурові голови, руки, урни і кам’яні плити з ієрогліфами. На стінах висіли оздоблені міддю скляні шафки, в яких було повно статуеток. Виведені друкованими літерами підписи повідомляли про їхнє походження: Західна Африка, Перу, доколумбова Америка, Камбоджа, Мінойська цивілізація, Росія, Римська імперія, а в одному випадку просто — Ніл.

«Він грабує», — говорив Берр.

«Фредді полюбляє продавати йому вкрадені артефакти», — говорила Софі.

«Роупер збирається тебе сам промацати», — говорив Де-ніел.

Вони зайшли в бібліотеку. Книги у шкіряних палітурках закривали всі стіни від підлоги до стелі. Поруч звивалися безлюдні ґвинтові сходи.

Вони ввійшли у тюремний коридор між двома арковими темницями. У сутінках зі своїх одиночних камер виблискувала антична зброя: мечі, списи і булави, металеві лати на дерев’яних конях, мушкети, алебарди, гарматні ядра і все ще зеленкуваті від довгого перебування в морі і покриті мушлями гармати.

Вони минули більярдну і дійшли до другої центральної частини будинку. Мармурові колони підтримували склепінчасту стелю. Колони відбивалися у викладеному блакитним кахлем басейні, зусібіч якого був мармуровий вестибюль. На стінах висіли імпресіоністські картини, на яких були зображені фрукти, ферми і оголені жінки. Невже це справжній Ґоґен[78]? На мармуровій лавці сиділи двоє чоловіків у старомодних широкуватих штанях і без піджаків й діловито розмовляли над відкритими валізками.

— Коркі, привіт, як поживаєш? — розтягуючи слова запитав один з них.

— Пречудово, — відповів Коркоран.

Вони підійшли до високих дверей з відполірованої бронзи. Перед ними на шкіряному кріслі з високою спинкою сидів Фріскі. Зайшла літня жінка, вона тримала у руці блокнот для стенографічних записів. Фріскі витягнув ногу, немов хотів підставити їй підніжку.

— Ой ти, бешкетник, — весело сказала літня пані.

Двері знову зачинилися.

— О, так це ж майор власною персоною, — жартівливо вигукнув Фріскі, вдаючи, ніби щойно їх помітив. — Як у нас сьогодні настрій, сер? Томмі, привіт-привіт. Непогано виглядаєш.

— От недоумок, — сказав Коркоран.

Фріскі зняв зі стіни телефон для внутрішнього зв’язку і набрав номер. Відчинилися двері і перед ними відкрилася надзвичайно простора кімната, настільки нестандартно умебльована, настільки залита сонцем і пронизана глибокими тінями, що Джонатана охопило відчуття, ніби вони туди не просто прийшли, а здійнялися у піднебесся. За довгим рядом затемнених вікон виднілася тераса з білими столиками нестандартної форми, на кожен з яких падала тінь від білих парасольок. За ними відкривався вигляд на смарагдову лагуну, обрамлену вузькою смугою піску і чорними рифами. Позаду