Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Спочатку велич кімнати повністю охопила Джонатана. Її мешканці, якщо такі були, загубилися десь між ся-євом і темрявою. Коли Коркоран провів його всередину кімнати, він розгледів золотий стіл, що виблискував світло-коричневими і мідно-жовтими кольорами, а за ним — прикрашений завитками трон, оббитий багатою старовинною декоративною тканиною. А біля столу, в бамбуковому пляжному кріслі з широкими бильцями і підставкою для ніг, сидів найгірший чоловік на землі, одягнений у білі парусинові штани, еспадрильї і темно-синю сорочку на короткий рукав з монограмою на кишенці. Ноги схрещені, на носі окуляри для читання.

Він читав щось зі шкіряної теки, на якій була така ж монограма, як і на його сорочці. І читаючи, усміхався, тому що усміхався він повсякчас. Позаду нього стояла секретарка, яка як дві краплі води була схожа на попередню жінку, яку вони зустріли.

— Фріскі, мене не турбувати, — наказав голос настільки знайомий, що аж Джонатану пішли мурашки по шкірі. Він закрив теку і передав її секретарці. — На терасу нікого не пускати. Що за двигун тарахкоче у моїй бухті?

— Шефе, це Талбот ремонтує підвісний човновий двигун, — відповів ззаду Ісаак.

— Скажи йому, хай вимітається. Корке, принеси-но шам-пусику. Трясьця твоїй матері. Пайне. Підійди-но сюди. Гарно попрацювали, на славу.

Він підвівся, його окуляри комічно сповзли на кінчик носа. Схопивши Джонатана за руку, він потягнув його до себе доти, поки вони не опинилися у приватному просторі один одного, як і тоді, у «Майстер Паласі». Роупер обдивлявся його, зморщивши носа. І роблячи це, він повільно підняв долоні до Джонатанових щік, ніби збирався дати йому ляпаса з обох сторін одночасно. Він так їх і тримав, так близько, що аж Джонатан відчував їхнє тепло, а Роупер тим часом нахиляв голову і роздивлявся його з різних кутів, впиваючись у нього поглядом і стоячи всього за кілька дюймів від нього, аж поки не побачив усе, що хотів.

— Просто чудово, — врешті сказав він. — Молодець — Пайне, молодець — Марті, молодець — бабло. От для чого воно потрібне. Вибачай, що мене не було, коли ти приїхав. Треба було збути кілька ферм. Коли було найважче? — раптом він озирнувся до Коркорана, який саме йшов мармуровою підлогою і ніс тацю з трьома срібними келихами охолодженого шампанського «Дом Периньйон». — А ось і він. Я вже захвилювався, що нам у горлі пересохне.

— Гадаю, після операції, — сказав Джонатан. — Коли одужував. Відчуття, як у стоматолога, тільки в десять разів гірше.

— Чекай-чекай. Це найкращий момент.

Спантеличений Роуперовою манерою розмовляти уривчасто, Джонатан спочатку взагалі не почув музики. Проте коли Роуперова рука піднялася у знак того, щоб усі замовкли, він почув, як Паваротті витягує останні такти «La donna e mobile»[79]. Усі троє непорушно стояли, аж поки музика не стихла. Потім Роупер підняв свій келих і відпив з нього.

— Боже, він неймовірний. Я щонеділі його слухаю. Ніколи не пропускаю, правда, Корке? Ну, ваше здоров’я! Дякую.

— Ваше здоров’я! — повторив Джонатан і також надпив. У цей момент віддалений шум двигуна затих і запала абсолютна тиша. Роупер перевів погляд на шрам на Джона-тановій правій кисті.

— Корке, скількох чекаємо на обід?

— Вісімнадцятьох, шефе, може дійти і до двадцяти.

— Сімейство Вінцетті буде? Я ще не чув їхнього літака. Отої чеської двомоторної коробки, на якій вони літають.

— Наскільки мені відомо, шефе, то вони будуть.

— Скажи Джед, хай підготує картки з іменами. І відповідні до події серветки. Щоб я не бачив ніякого червоного паперового гімна. І зв’яжися з Вінцетті, щоб вони точно сказали, будуть чи ні. Полі щось про ті стотридцятки вже сказав?

— Поки ні, шефе.

— Ну то хай рухає своїми сраними батонами, бо ніхто чекати не буде. Пайне, прошу, сідай. Не там. Тут, щоб я тебе бачив. Ага, і нагадай Ісааку про вино «Сансер». І ради Бога, хоча б цього разу хай буде холодне. Апо вже надіслав факсом робочу версію останньої правки?

— Вже на вашій таці з вхідною кореспонденцією.

— Чудовий хлопець, — прокоментував Роупер, коли Коркоран вийшов.

— Упевнений, що так воно і є, — ввічливо погодився Джонатан.

— Обожнює догоджати, — сказав Роупер і глянув на Джонатана поглядом, яким у таких випадках обмінюються ге-теросексуали.

Роупер збовтував шампанське у своєму келиху і з усмішкою спостерігав, як воно вихорем крутилося туди-суди.

— Розкажи-но мені, що ти хочеш?

— Ну, я хотів би повернутися назад до Лоу, якщо можна. Якомога швидше, щойно випаде така можливість. Достатньо було б організувати мені переліт до Нассау. Звідти я вже сам доберусь.

— Я зовсім не це мав на увазі. Йдеться про значно ширший контекст. Взагалі — що ти хочеш у житті? Який твій план?

— У мене немає плану. Принаймні наразі. Я пливу за течією. Вирішив взяти перерву.

— Повна ахінея. Якщо чесно. Я тобі не вірю. Як на мене, то ти ще ніколи в житті не розслаблявся. Я, мабуть, також. Але я намагаюсь. Трохи граю в гольф, часом ходжу під вітрилами, роблю то те, то се, плаваю, трахаюся. Але мій двигун ніколи не зупиняється. Як і твій. Цим ти мені і подобаєшся. У тебе нема нейтральної передачі.

Він досі усміхався. Джонатан також, хоч і задумався, на основі чого Роупер зробив такі висновки.

— Ну якщо ви так думаєте...

— Кулінарія. Альпінізм. Плавання на яхті. Живопис. Військова служба. Одруження. Мови. Розлучення. Дівчина в Каїрі, дівчина в Корнволлі, дівчина в Канаді. Вбивсто австралійського наркоторговця. Я ніколи не довіряю людині, яка каже, що не має плану на життя. То чому ти це зробив?

— Зробив що?

Джонатан витіснив зі своєї пам’яті думки про Роуперо-ві чари. Спілкуючись з людиною віч-на-віч, Роупер давав зрозуміти, що йому можна довірити будь-що, і наприкінці розповіді він усе одно буде усміхатися.

— А як заступився за нашого Деніела. Одного дня ти скручуєш комусь шию, наступного — вже рятуєш мого хлопчика. Ти обчистив Майстера, то чому б тобі не обікрасти й мене? Чому ти не просиш у мене грошей? — Він говорив майже ображеним тоном. — Я б тобі заплатив. Мені байдуже, що ти раніше натворив, головне — ти врятував мого сина. А коли діло доходить до Деніела, то моя щедрість не має меж.

— Я зробив це не заради грошей. Ви