Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

— А які мови ти знаєш? — запитав Роупер, а потім узяв аркуш паперу, швидко його переглянув і відкинув у бік.

— Французьку. Німецьку. Іспанську.

— Недотепи ті лінгвісти. Не мають чого сказати однією мовою, то вчать іншу, щоб і нею нічого путнього не сказати. А арабська?

— Ні.

— А чому? Ти ж там довгенько прожив.

— Знаю лише основи. Найпростіші фрази.

— Треба було тобі закрутити з арабською жінкою. Може, ти так і зробив. Ти раптом не перетинався з Фредді Гамі-дом, коли був у Каїрі? Це мій колєґа. Трохи дикуватий, не без того. Ти мав би його знати. Його сім’я — власники тої нічліжки, де ти працював. Тримає коней.

— Він входив до ради директорів готелю.

— Ти абсолютний чернець, якщо вірити Фредді. Я питав його про тебе. Взірець стриманої поведінки. Чому ти туди пішов?

— Усе склалося випадково. Того дня, коли я випускався з школи готельного бізнесу, побачив інформацію про цю вакансію на дошці оголошень. Мені завжди хотілося побачити Близький та Середній Схід, тому я і подав свою кандидатуру на розгляд.

— У Фредді була дівчина. Старша за нього. Розумна. Чуйна. Якщо чесно, то він недотягував до неї. Вона приходила з ним на іподром і у яхт-клуб. Софі. Знайомий з нею?

— Її вбили, — сказав Джонатан.

— Правильно. Одразу перед твоїм від’їздом. Знайомий з нею?

— Вона жила в апартаментах на верхньому поверсі нашого готелю. Всі її знали. Вона була Гамідова жінка.

— І твоя?

Ясні розумні очі не ховали загрози. Вони оцінювали. Пропонували підтримку і розуміння.

— Звісно, що ні.

— Чому «звісно»?

— Це було б повним божевіллям. Навіть якби вона цього хотіла.

— А чому б їй цього не хотіти? Зріла жінка гарячої арабської крові, яка любить любовні ігри. Привабливий молодий хлопець. Бог свідок, Фредді далеко не красень. Хто її вбив?

— Коли я поїхав, слідство все ще тривало. Я так і не чув, чи вони когось заарештували. Розглядалася версія, що хтось проник до неї в кімнату, а вона виявилася вдома, от він її і зарізав.

— Ага, тобто це не твоїх рук справа? — ясні розумні очі запрошували його розділити жарт.

— Hi.

— Ти впевнений?

— Подейкували, що це Фредді її вбив.

— Та ну, справді? Нащо воно йому здалося?

— Не сам, він когось найняв. Ходили чутки, що вона йому зрадила.

Роупер неабияк тішився.

— Але ж не з тобою, правда?

— Боюся, що ні.

Роупер усе ще посміхався. Як і Джонатан.

— Розумієш, Коркі все ніяк не може тебе розкусити. Він хлопець підозріливий, наш Корке. Каже, у нього щодо тебе погані передчуття. Каже, дані малюють одну картину, а з тобою поговориш — і ти здаєшся зовсім іншою людиною. Що ще ти вчверив? Ховаєш ще якісь скелети в шафі? Може, ти накоїв ще щось таке, про що ми не знаємо? І поліція не знає? Може, ти ще комусь поміг зустрітись з Богом?

— Нічого я не накоїв. Просто трапляються різні випадки і я реагую на них відповідно. Так було завжди.

— О небеса, звичайно, ти реагуєш. Кажуть, тобі довелося впізнавати тіло Софі, і говорити з лягавими, коли вони приїхали на місце події. Це правда?

— Так.

— Неприємне завдання, еге ж?

— Хтось мав це зробити.

— Фредді був дуже вдячний. Сказав, щоб я обов’язково тобі подякував, якщо наші стежки коли-небудь зійдуться. Без свідків, звичайно. Він уже почав хвилюватися, що йому самому доведеться це зробити. Непроста була б ситуація.

Невже Джонатан нарешті впритул наблизився до ненависті? На Роуперовому обличчі нічого не змінилося. Його напівпосмішка не стала ні більшою, ні меншою. Десь кутовим зором Джонатан помітив, як Коркоран навшпиньках повернувся до кімнати і сів на диван. Раптом Роуперова манера розмовляти змінилася і він почав грати на публіку.

— Те судно, на якому ти приплив у Канаду, — продовжив він своїм довірливим тоном. — Як воно називалося?

— «Віфлиємська зірка».

— Воно зареєстроване?

— У Сауз-Шілдсі.

— Як тобі вдалося отримати койку? Не так вже й просто отримати койку на маленькому поганенькому судні.

— Я готував.

Хоч Коркоран і сидів поза межами головного поля битви, він усе ж не зміг стриматися.

— Однією рукою? — запитав він.

— Я носив гумові рукавички.

— Як тобі вдалося отримати койку? — повторив питання Роупер.

— Я підкупив кока і капітан взяв мене як позаштатного працівника.

— Ім’я?

— Ґревіль.

— Цей твій агент, Біллі Борн. Агент з пошуку роботи, Ньюпорт, Род-Айленд, — продовжував Роупер. — Як ти взагалі на нього вийшов?

— Його всі знають. Спитайте будь-кого з нас.

— Нас?

— Екіпажі. Обслуговуючий персонал.

— Корке, маєш під рукою той факс від Біллі? Припав йому до душі, правда? Неабияк розхвалював тебе, якщо я не помиляюся.

— О, Біллі Борн обожнює його, — кисло підтвердив Коркоран. — Лямон сама доброта. Готує, обслуговує, і пальцем не торкається ні срібла, ні гостей, тут як тут при першому ж дзвіночку, але коли його не треба — одразу вшивається геть, ну чисто тобі ангел з небес спустився.

— Але ми ж перечитали й інші відгуки, правда? Не всі з них рясніють компліментами, еге ж?

— Та вони висмоктані з пальця, шефе, — сказав Коркоран. — Байки байками.

— Пайне, ти їх підробив?

— Так.

— А той хлопець, якому ти розтрощив руку тієї ночі. Ти колись раніше його бачив?

— Ні.

— Він часом не вечеряв у Лоу в якийсь інший день?

— Ні.

— Ніколи не плавав з ним? Готував для нього? Доставляв йому наркоту?

У цих питаннях не вчувалося жодної явної загрози, ритм бесіди був такий же плавний. Дружня усмішка не сходила з Роуперового обличчя навіть попри те, що Коркоран вовком дивився на Джонатана.

— Ні.

— Вбивав для нього? Крав для нього?

— Ні.

— А як щодо його напарника?

— Ні.

— Ми тут подумали, ти міг би бути третім у їхній банді і вивідувати все зсередини, але потім на середині п’єси ти раптом вирішив перейти на інший бік. Може, саме тому ти так нам’яв йому боки. Щоб показати, що ти святіший за самого Папу, розумієш, про що я?

— Це повний ідіотизм,