Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
— Керо, давай, застрибуй. Вода просто божественна.
Він спостерігав за нею у всіх її настроях та проявах: Джед-клоун, трохи незграбна, ноги розставлені, вона лається і регоче на полі для крокету; Джед-господиня острова, сяє своєю чарівністю, сидячи за власним столом, і звеселяє трьох товстощоких банкірів з Лондонського Сіті своїми оглушливими шропширськими[82] світськими розмовами, вправно жонглюючи затертими фразами:
— Ну самі подумайте, аж душа болить жити у Гонконгу і знати, що всі ці прекрасні будівлі, магазини, аеропорти і все-все, що ти для них робиш, окупують ці жахливі китайці. А що вже казати про кінні перегони? А про коней? Це взагалі.
Чи Джед-підліток, яка, перехопивши застережливий погляд Роупера, закривала рот рукою і казала: «Замовкаю». Або Джед після завершення вечірки, коли всі банкіри нарешті йшли спати, а вона піднімалася головними сходами, схиливши голову на Роуперове плече і поклавши руку на його зад.
— Правда, все було просто розкішно? — питала вона.
— Чудовий вечір, Джедс. Дуже весело провели час.
— Оце вони зануди, — говорила вона, позіхаючи. — Боже, я таки часом сумую за шкільними часами. Так набридло бути дорослою. Добраніч, Томасе.
— На добраніч, Джед. На добраніч, шефе.
На Кристалі тривав тихий сімейний вечір. Роупер любив камін. Як і шість кінг чарльз спанієлів, які купкою вляглися біля нього. Денбі і Макартур прилетіли з Нассау, щоб поговорити про справи, повечеряти і відлетіти завтра на світанку. Джед умостилася на крісло біля Роуперових ніг, озброєна ручкою, папером і окулярами з круглими скельцями в золотистій оправі, які, Джонатан був готовий закластися, були їй непотрібні.
— Любий, ми мусимо запрошувати того улесливого грека і ту його італійську Міккі-Маус? — спитала вона, протестуючи проти внесення доктора Пола Апостола і його коханої до списку гостей, запрошених на зимовий круїз яхти «Сталевий паша».
— Апостол? Ель Апетіто? — спантеличено відповів Роупер. — Звичайно. У нас з Апо серйозні ділові стосунки.
— Вони ж навіть не греки, Томасе, ти знаєш? Греки насправді ніякі не греки. А зарозумілі турки, араби і ще там хтось. Усі справжні греки вимерли ще у сиву давнину. Ну, раз така справа, то їм цілком підійде «Персикова каюта» і хай морочать собі голову з тим триклятим душем.
Роупер не погодився.
— Ні, їх потрібно поселити у «Блакитну каюту» з джаку-зі, інакше Апо надує губи. Він любить її намилювати.
— Він може намилювати її під душем, — сказала Джед, немов демонструючи свою готовність посперечатися.
— Ні, не може. Він не дістане — замалий виріс, — сказав Роупер і вони всі дружно засміялися, бо ж це жарт шефа.
— Хіба старий Апо не постригся в монахи чи щось таке? — спитав Коркоран, визираючи із-за величезної склянки віскі. — Мені здавалося, він зав’язав з перепихами, відколи його донька покінчила з собою.
— Це тільки на час посту, — сказала Джед.
Її дотепність і лихослів’я гіпнотизували і притягували. І усім навколо, і самій Джед було неймовірно смішно з того, як вона видавала гострі слівця правильною мовою монастирської вихованки.
— Любий, а хіба нам не до лампочки Донагью? Минулого разу Дженні була злюща, як сто чортів, щойно її нога ступила на палубу, а Арчі поводився як останній гімнюк.
Джонатан піймав її погляд і подивися на неї у відповідь, навмисно вдаючи повну байдужість. Джед підняла брови і глянула на нього з таким виразом обличчя, ніби хотіла сказати: «Ти, чорт забирай, хто взагалі такий?» Проте Джонатан повернув це запитання з подвійною силою, відповідаючи поглядом: «А яка в тебе роль сьогодні? Я Томас. А от хто ти в біса така?»
Він спостерігав за нею фрагментами, від яких йому нікуди було подітися. До оголених персів, які йому пощастило побачити у Цюриху завдяки недбалості їхньої власниці, додалася верхня частина тіла, відображення якого він зловив у дзеркалі її спальні, коли вона переодягалася після верхової їзди. Джед підняла руки над головою і заклала долоні за шию, виконуючи якусь хитромудру вправу, про яку вона, мабуть, вичитала в одному зі своїх журнальчиків. Щодо Джонатана, то він доклав усіх зусиль, щоб не дивитися у той бік. Але оскільки вона робила цю вправу щодня по обіді, то у професійного спостерігача вичерпалися всі способи змушувати себе відводити погляд деінде.
Він знав про граційність її довгих ніг, шовкову гладінь її спини і несподівану гостроту її спортивних плечей, адже все решта в її тілі вражало жіночністю. Він знав про не-засмаглу внутрішню сторону її рук і плавний рух стегон, коли вона їздила верхи.
Був випадок, про який Джонатан намагався не згадувати. Якось, думаючи, що це Роупер, вона крикнула: «Бігом подай мені той чортовий рушник». І оскільки у цей момент він саме проходив повз їхню спальню після того, як читав Деніелу «Такі самі оповідки» Кіплінга, і оскільки двері спальні були привідкриті, і оскільки вона не згадала Роуперове ім’я, і Джонатан щиро повірив, ну чи майже повірив, що вона насправді зверталася до нього, і оскільки внутрішній кабінет Роупера, який був по інший бік спальні, був постійною мішенню професійного інтересу пильного спостерігача, він легенько торкнувся дверей, нібито збирався увійти, і застиг за чотири фути від неймовірної картини її наготи, поки вона стояла спиною до нього і намагалася стерти мило з очей серветкою, тим часом проклинаючи все на чім світ стоїть. Джонатанове серце виривалося з грудей і він кинувся до виходу, а наступного ранку першим ділом схопив свою чарівну коробочку і поговорив цілих десять хвилин з Берром, жодного разу не згадуючи її імені:
— Отже, там є спальня, за спальнею гардероб, а за гардеробом — його маленький кабінет. Там він тримає всю документацію. Я точно знаю.
Берр одразу насторожився. Можливо, навіть на такому ранньому етапі він вловив ознаки наближення катастрофи:
— Тримайся подалі від того офісу. Надто вже це небезпечно. Спочатку завоюй їхню довіру, а потім уже
