Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Щодня після вранішньої пробіжки і плавання він одягав футболку і штани вільного крою, взував кросівки і вирушав на Кристал, щоб, як і зазвичай, показатися там о десятій годині. Прогулянка від Таунсайду до Кристалсайду займала йому заледве десять хвилин, проте щоразу у дорозі він перевтілювався з Джонатана у Томаса. Маршрут пролягав однією з півдесятка звивистих стежин, які Роупер навмисно проклав крізь ліс на нижніх схилах Міс Мейбл. Щоправда, більшу частину року стежина радше нагадувала тунель, а все через дерева, які звисали над головою. Однієї зливи було достатньо, щоб декілька днів з гілок скочувалися і скапували краплі.

Інколи, коли інтуїція його не підводила і він правильно розраховував час, Джонатан зустрічав Джед на арабській кобилі Сарі саме коли вона поверталася додому з щоденного ранкового катання верхи. З нею зазвичай був Деніел і конюх-поляк Клод, а інколи і декілька гостей. Спочатку з верхньої частини лісу до нього долинав стукіт копит і голоси. Затамувавши подих, він прислухався, як кавалькада спускалася серпантиновою доріжкою до в’їзду в тунель, де коні, відчувши близькість дому, переходили на галоп: наїзниця їхала попереду, а Клод — позаду всіх. Волосся Джед розвівалося і переливалося у сонячному промінні червоним і золотистим, незвично красиво відтіняючи Сарину білу гриву.

— Томасе, тут страшенно гарно, правда? — Джонатан погоджувався. — О, Томасе, Денс усе питає, чи ви сьогодні візьмете його поплавати на яхті — він такий розпещений... Візьмете, справді? — Її голос звучав так, ніби був пройнятий відчаєм. — Але ви і так витратили вчора аж півдня, навчаючи його малюватиі Ви просто чудо. Я йому скажу бути готовим о третій, добре?

«Збав оберти, — хотілося йому сказати їй по-дружньому. — Тобі дали роль, то перестань перегравати і поводься природно». Попри це, як би сказала Софі, «вона вже торкнулася його поглядом».

А бували дні, коли Джонатан рано-вранці бігав уздовж узбережжя, і тоді іноді йому випадало зустріти там Роупера. У шортах і босоніж, він проходжався по мокрому піску на самому краю прибою, часом бігав, часом гуляв, часом зупинявся, ставав обличчям до сонця і розминався. Проте що б він не робив, у всьому відчувалося таке типове для нього власництво: це моя вода, мій острів, мій пісок, мій темп.

— Доброго ранку! Чудовий день, — вигукував він, коли бував у грайливому настрої. — Побігаємо? Поплаваємо? Та ну, давай. Піде тобі на користь.

Отож інколи вони бігали, інколи плавали паралельно один з одним, перекидаючись кількома фразами, аж поки Роупер ні з того, ні з сього не повертався до берега і, забравши свій рушник, не озираючись і не кажучи більше ні слова, ішов геть у напрямку до Кристалу.

— Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти, — сказав Коркоран Джонатану, коли вони сиділи у саду біля будиночка Вуді і дивилися, як острів Міс Мейбл з останніми променями сонця все більше огортає темрява. — Дівулі-служниці, покоївки, кухарки, друкарки, масажистки, дама, яка приходить підстригати кігті папузі, навіть гості — усі до твоїх послуг, коли захочеш покрутити шури-мури. Але якщо коли-небудь ти насмілишся зайнятися сам-знаєш-чим з нашою Першою Леді Кристалу, він тебе вб’є. І я теж. Це я так, про всяк випадок кажу. Не ображайся.

— Гм, дякую, Коркі, — відповів Джонатан, переводячи все на жарт. — Справді, щиро дякую. У моїй ситуації до повного щастя бракує хіба того, щоб ви з Роупером наввипередки хотіли випустити з мене душу. Між іншим, де він її знайшов? — запитав він, потягнувшись за ще одним пивом.

— Як гласить легенда, на кінних торгах у Франції.

«То ось, як воно робиться, — подумав Джонатан. — їдеш у Францію, купуєш коня і вертаєшся з монастирською вихованкою на ім’я Джед. Дуже просто».

— А до того хто у нього був? — спитав він.

Коркоран упився поглядом у блідий обрій.

— Знаєш що? — з нотками здивування і розчарування спитав він. — Ми вийшли на капітана «Віфлеємської зірки», і навіть він, хай йому чорт, не зміг підтвердити, що ти брешеш, аж дим іде.

Коркоранове застереження анітрохи не стримало Джонатана. Перед Джед професійний спостерігач був беззахисний. Він міг дивитися на неї з заплющеними очима. Він бачив її відображення в освіченій свічками заглибині срібної ложки Bulgari[80] чи у срібних свічниках роботи Поля де Лемері[81], які обов’язково мали стояти на Роуперовому столі, коли він повертався після продажу своїх ферм; чи в позолочених дзеркалах власної уяви. Зневажаючи самого себе, Джонатан досліджував її вдень і вночі, щоб знову і знову знаходити підтвердження її порочності. Вона викликала у нього огиду, тому його постійно до неї тягнуло. Він карав її за те, що вона мала над ним таку владу, і заодно карав себе, що допустив це. «Ти — готельне дівчисько! — докоряв їй Джонатан. — Люди платять гроші за місце в тобі, розраховуються і виселяються!» Але водночас він був повністю захоплений нею. Навіть її тінь його провокувала, коли вона, напівоголена, проходжалася мармуровими підлогами Кристалу, прямуючи до басейну, щоб поплавати, а потім засмагала, то ніжно втираючи олійку у шкіру, то спокусливо перевертаючись з одного боку на інший, а потім на живіт, і тим часом щебетала зі своєю подругою Ке-ролайн Ленгборн, яка приїхала погостювати, чи жадібно ковтала свої розважальні біблії: «Воґ», «Татлер», «Марі-Клер» чи «Дейлі Експрес» триденної давності. А її блазень Коркоран у своїй шапці-панамці і закочених штанях сидів за десять футів від неї і попивав «Піммз».

— Корксе, а чому Роупер більше не бере тебе з собою? — не відриваючись від журналу, запитала вона одним з десятків голосів, які вже встиг почути і зненавидіти Джонатан. — Раніше він завжди тебе брав. — Вона перегорнула сторінку. — Керо, ти можеш собі уявити щось гірше, ніж бути коханкою міністра з консервативної партії?

— Гадаю, гірше лише бути коханкою міністра соціальної політики, — сказала Керолайн, яка була непоказною і надто розумною, щоб відпочивати.

Джед розсміялася. Це був неприручений, уривчастий сміх, який виринав з самих глибин її єства, він закривав їй очі і надавав її обличчю виразу пустотливого задоволення, навіть коли вона з усіх сил намагалася вдавати світську даму.

«Софі також була хвойда, — понуро подумав Джонатан. — Проте на відміну від Джед, вона про це знала».

Він спостерігав, як вона омивала ноги під краном: спочатку відступала