Адвокат негідників - Джон Гришем

— Пробач, босе, — каже він.

— Ти ні в чому не винен. Ти ж знаєш, той фургон був добре застрахований саме від таких випадків. Купимо собі новий.

— Я замислювався над цим, — погоджується він, кривлячись від болю.

— Серйозно?

— Так, босе. Може, нам варто придбати щось не настільки помітне, не таке, яке легко вистежити й переслідувати. Розумієш мене? Скажімо, якось я їхав швидкісним шосе і мене обігнав білий вантажний фургон зі служби доставки квітів. Звичайний, білий, такого ж розміру, як і наш, і я подумав собі: «Ось як треба. Ніхто не звертатиме уваги на білий фургон з написами і цифрами на боках». І це правда. Треба спробувати, бос, не виділятися з натовпу.

— І що ж саме ми напишемо на нашому новому фургоні?

— Не знаю, щось вигадане. Упаковка Піта. Квіти від Фреда. Цегляна кладка Майка. Це насправді не має значення, просто щось таке, щоб не випадати з потоку.

— Не думаю, що моїм клієнтам сподобається звичайний білий фургон з фейковим написом. Мої клієнти дуже проникливі.

Він сміється. Останнім клієнтом, який заходив у мій фургон, був Арч Сванджер — імовірний серійний убивця. Раптом з’являється молодий лікар, мовчки стає між нами. Він оглядає пов’язки і зрештою цікавиться у Напарника, як той почувається.

— Я хочу додому, — каже він. — На ніч я не залишусь.

Лікар з цим згоден. Він допомагає забинтованому Напарнику підвестися, дає йому якісь знеболювальні і зникає. Медсестра записує рекомендації пацієнту і заповнює документи. Напарник надягає те, що не згоріло — труси, шкарпетки, черевики — і виходить замотаний в дешеве простирадло. Ми залишаємо шпиталь, їдемо до ресторану зі смаженими курчатами.

Майже друга ночі, поліцейська машина досі припаркована біля місця злочину. Яскраво-жовті стрічки оточують фургон, який тепер не що інше, як тліюча почорніла рама.

— Будь тут, — кажу Напарнику, а сам виходжу.

Проходжу сорок кроків, зупиняюся перед жовтою стрічкою, назустріч мені поспішає коп.

— Ближче не можна, приятелю, — зупиняє він. — Це місце злочину.

— Що трапилось?

— Не можу сказати. Йде слідство. Відійдіть.

— Я ні до чого не торкаюся.

— Я просив відійти.

Виймаю з кишені сорочки візитівку й подаю йому:

— Я власник фургона, розумієте? Це була бензинова бомба, прикріплена до бензобаку. Замах на вбивство. Будь ласка, передайте слідчому, щоб вранці мені подзвонив.

Він дивиться на візитівку, але так нічого й не відповідає. Повертаюся в машину і якийсь час сиджу мовчки.

— Хочеш курятини? — нарешті питаю.

— Ні. Щось апетит пропав.

— Гадаю, я б випив кави. А ти?

— Залюбки.

Знову виходжу з авта і йду до ресторану. Відвідувачів немає, абсолютно порожньо, і напрошується запитання: навіщо забігайлівці, де готують курятину, працювати цілодобово й без вихідних? Але це запитання до когось іншого. За касою нудьгує чорношкіра дівчина зі сталевими прикрасами в обох ніздрях.

— Дві кави, будь ласка, — замовляю я. — Без вершків.

Її це дратує, але вона таки починає ворушитися.

— Два сорок, — кидає вона, беручись за кавник, якого, певно, годинами ніхто не торкався.

Коли вона ставить на стійку дві чашки, я кажу:

— Отой фургон належить мені.

— Ну, вам, здається, знадобиться новий, — реагує вона із зухвалою посмішкою. Дуже дотепно.

— Здається. Ви бачили, як він вибухнув?

— Нє. Бачити не бачила, а чути — чула.

— Готовий побитися об заклад, що ви чи хтось із ваших колег кинувся надвір з мобільним телефоном і знімав усе на відео, правильно?

Вона самовдоволено всміхається. Так.

— Ви віддали відео поліцейським?

Крива посмішка.

— Нє, не варто робити того, що допоможе поліції.

— Я дам вам сто баксів, якщо надішлете мені відео електронною поштою, я жодній душі й словом не обмовлюся.

Вона видобуває телефон з кишені джинсів зі словами:

— Давайте сюди адресу і бабки.

От і домовились. Вже йдучи до виходу, питаю:

— Знадвору є камери відеоспостереження?

— Нє. Поліцейські вже питали про це. Чувак, якому