Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

— Здивувала?

Мимовільно, навіть не домовляючись, нашими обличями розповсюджуються усмішки.

— Буду відвертим. Дуже.

— Ну то ми квити.

Юля чомусь тепер надсилає мені глузливу посмішку. Знімає свої пухнасті чобітки і вивчає уважно приміщення просторого коридору.

— Стильний ремонт, — оцінює вона мої неонові лампи на стінах і дзеркало з білими лампочками по краю. — Але знаєш. Мене мучить питання, — тепер підходить ближче до мене. — Чому ж ти не був відвертим зі мною шість років тому?

Я гублюся. Шаріюся. Загалом поводжу себе, наче мій син, якого я відчитую за непристойну поведінку на дитячому майданчику.

— Вважав, що ти не зрозумієш... Та й ти слухати мене не надто й хотіла, — кажу те, що думав і думаю й до сьогодення. — А щодо тебе? — переводжу стрілки.

— А що щодо мене? — морщить лоба і звужує очі. Ну точнісіноко, як в перший день нашого знайомства.

— Чому нікому не кажеш, що Олексій — це твій...? — не тримаю довго інтриги, бо хочу підтвердження від неї особисто, адже інформація від Христі може виявитися підробною.

— Мій кіт. Так. В тебе золота кума, — усміхаючись, розуміє мене без зайвих слів Юля. Оце так взаєморозуміння! От би так завжди.

— Кума то золота, але мене цікавиш ти. Чому обманюєш людей?

— Це не омана. Я просто прикрашаю дещо. Подумаєш — наречений котик. Я ж його також люблю! — заправляє пасмо білого волоссячка за вушко і сміється тихо.

— Я чув, звичайно, що в нашом сучасному суспільстві практикуються подібні шлюби. Жінки виходять заміж за собак, а чоловіки за гумових дівчат, але не думав, що моя колишня дівчина буде з їх переліку, — підхоплюю сміх тепер і я.

— Хто б казав про обмани! А свою колегу видавати за дружину — це нормально? Ти хоч доплачуєш їй за це?

– Ні. Лише її сестрі.

– Економиш, отже. Не дивно, чого перейшов на ЗОШ, кинув палити та пити. На шкідливе грошей не вистачає.

Остання фраза могла б для когось бути образливою, але не для мене. Ми розуміємо, що це все лиш жарти і знов сміємося. І хоч я був цілий день ніби вичавлений лимончик, але звідкіллясь саме зараз взялися сили і стало так весело, безтурботно... Хоча, чому "звідкіллясь" і чому "зараз"? Це сталося двадцять хвилин тому, коли я говорив з Христею і вона коротко ввела мене в курс справи. За її душевні розмови зі мною і, віднині, Юлею мені точно треба їй магорич виставляти!

Щоправда, дещо й вона прикрасила, хитрунка. Треба тепер запам'ятати на все життя, що я планував зробити пропозицію Юлі (насправді я тільки думав про це, але з Христею не обговорював) і що з Нелею я зустрівся ще до Юлі. І хоча це майже так і було, бо вже після Нелі і тієї ночі в столиці я безпам'яті закохався у Юлю, але про ці дрібниці все ж не варто згадувати. Так Христя запевнила, аби Юлі було спокійніше.

— Ну а все одно. Щодо твого котика-муркотика породи Регдол. Чи робить він тебе щасливою?

— Ох і причепився ти із цим питанням.

Наш, не надто голосний, але сміх, все ж припиняється. Смарагди впиваються в очі, душу, нутро. Я падаю в них. Тону. Зникаю.

— Все чекаю, коли ж ти відповіси.

— Скажу так, тобі, Ярославе, — переходить на серйозний тон світловолоса. — Кожний може без всіх. Питання в тому, чи буде поряд з нами та людина, з якою пов'язані найяскравіші, найемоційніші спогади. Бо саме та людина і є джерелом щастя, — і робить крок до мене ближче.

— Ти знаєш, а я такої ж думки, — роблю крок ближче до неї і я, все ще сумніваючись, що це реальність. Моя Юля повернулася до мене. Вперше прийшла сама за своєю ініціативою. Збулось моє давнє бажання. Вона прибігла до мене! Прийшла сама! Хто б міг подумати!

Декілька хвилин ми стоїмо мовчки, ніби дослідники заглядаємо в очі один одної, вивчаючи їх детально. На відстані витягнутої руки Юля опиняється так близько від мене — як ще ніколи раніше. Та не відстань тут грає роль, а ступінь взаєморозуміння. Між нами нарешті немає секретів.

— Я часто згадувала тебе.

— І я тебе теж... Моя крутихвістко.

— Ти єдиний, хто робив мене щасливою, — смарагдові прірви втупились в підлогу. — Вибач, що не вірила в тебе. Я боялася, що романтика минеться, як і закоханість, а ти заглядатимеш в чарку частіше, — чую від неї щиросердне.

— Я ж казав, що я можу не зловживати і що знаю ліміт. Чому не вірила?

— Бо хотілось знати напевно. Аби не помилитися.

— І як успіхи? — не втримався від їдкої фрази, але не тому, що хочеться самовпевнетись за рахунок Юлі, а щоб почути від неї бажане.

— Не складно здогадатися, зважаючи на те, що я зараз тут.

Вона шаріється і я автоматично пригадую, черед що так закохався в неї. Через це! Принцеса ніжності, порядна дівчинка зізнається в своїх помилках і червоніє. Це що, різдвяний подарунок для мене? Просто затримався на два дні.

— І чому ж ти тут? Скажи мені прямо.

— Бо шкодую про втрачений час. І хочу вибачитися та спробувати все повернути.

— Облиш! Який втрачений час? Подумаєш, якісь шість років! Не все ж життя минуло.

Усмішка витягується гнучкою берізкою проти моєї волі. Не можу більше стримувати себе. Я ж так сумував! Й сам шкодував, що не зміг раніше стати тим, ким я є сьогодні. Але все відбувається у свій час. І добре, що люди можуть визнавати свої помилки та виправляти їх. Добре, що це можливо. Добре, що ми змогли.

Кипуча енергія вибухає в мені атомною бомбою і я не втримуюся — хапаю панночку в обійми та цілую.

Нарешті ця дика кішка не пручається і відповідає мені взаємністю. Нарешті ми розуміємо один одну без зайвих слів і жодних упереджень.

— А знаєш, принцесо, один цей момент вартий шести років каяття й розлуки. Зате тепер цінуватимемо те, що є і вже знаємо, що секретів і недовіри в стосунках не має бути, — промовляю на вушко коханій після палкого поцілунку, передавши в її ніжні руки оберемок білих троянд.

— Не зраджуєш традиціям, маестро? — згадує Юля такі самі квіти, які дарував їй багато років тому. — Як пройшла репетиція гурту? Твої очі так і сяють. Не даремно радила повернутися.