Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

— Так. Я... Як Павлик? Вже до школи, напевно, пішов? — питаю виключно із вічливості.

— Так. Першокласник він у мене. Мій помічник і надія. А ти як?

Якщо не брати до уваги той факт, що ми стояли посеред людного супермаркету і Христя поспішала на роботу — ми мило поспілкувалися про те і се. Виявилося, що у Христі кошенятко такої ж породи, як мій Олексійчик і вона потребувала порад щого його виховання. Я знаю, як важко іноді з Регдолами, тому даю Христі свій номер телефону, аби колись зустрітися і дати ці поради.

На мій подив, ми зустрічаємось того ж вечора. Христя запрошує до себе в гості на сьому годину. Не знаю чому, але я погоджуюсь на запрошення.

— Регдоли надто товариські і жадають постійної уваги та спілкування, проявів любові від господарів, — пояснюю господині, пестячи її маленьку дівчинку віком у три місяці й з подібним забарвленням, як у мого пустунчика. Що мій Олексій, що їх Муся-Пуся майже повністю блідо-персикового кольору, а на очах і вушках, а також повністю по довжині всього хвоста — чорні. Тільки мій кабанчик все ж трохи чорніший.

Вже дорослий, як він про себе каже, Павлик в цей час стоїть поруч. Йому я також показую, як треба гратися з малою бешкетницею, але строга матуся вже скоро виряджає його до кімнати вчити уроки, тому ми залишаємось з нею вдвох.

Христя пропонує чай з шоколадними кексами її власного виробництва в якості оплати за поради, на що я, як голодна письменниця, звичайно не можу відповісти відмовою. Ми заводимо розмову за котиків, життя і таке інше. І несподіванно Христя торкається теми "Ярослав" і зокрема його співів.

— Христю, вибач, якщо що, але я спитаю. Скажи чесно. Якщо ви з Павликом жили у Ярослава шість років тому, то де був в цей час його, тоді ще нещодавно народженний, син? — невідомо з яким наміром питаю, хоч і почуваю себе ідіоткою в цей час.

— Ох, Юлю... Не жили ми ніколи з ним в одній квартирі, — повідомляє приємна у спілкуванні Христя й я втрачаю дар мови.

Наступну годину я дізнаюся багато чого нового. Наприклад, що Христя багато чула від Яра про мене. Найбільш вразило те, що він хотів на мені одружитися і шукав порад у Христі, як зробити мені пропозицію. А ще про Нелю — матір бідолашного Лева, якого перші місяці життя підгодовувала сама Христя і про те, що Яр з нею здибався лиш одного разу, ще до знайомства зі мною.

— Він тебе дуже кохав. Дійсно. Але я розумію тебе, як жінка. Через його таємниці і поведінку ти підозрювала його мало не у всіх смертних гріхах. Я не раз попереджала Ярика, що ти його кинеш, якщо він продовжуватиме  ті побрихеньки, — відверто вела господиня дому. — А коли це сталося — кум довго страждав. Лиш один Лев його стримував. Проте, він сам мені казав, що дуже сумує за тобою.

Вологі очі дивились кудись під стіл. Стало прикро, що не знаючи правди, я зробила, й собі, й коханому боляче. І боліло довго. Аж поки не прийняла факт нашої несумісності і те, що ніколи не вийду заміж. Лиш один принц був в моєму житті. І це Ярослав. Але це я збагнула вже після того, як відвернулася від нього.

— Що вже про минуле. У нього ж зараз все добре. Вони із Сніжаною вишукана пара, — констатую те, що бачила вчора на власні очі.

— Із Сніжаною?! Тою, що фографує? Облиш! — раптово сміється Христя, чим спантеличує мене. — Вони просто друзі. Познайомились через її сестру, яка працює нянею Лева.

— Друзі?! — стає мені смішно. — Навіть якщо вони друзі, то дуже близькі. Я бачила, як млосно й пристрастно вони дивляться один на одну на публіці.

— Не вигадуй. У Сніжани є... дівчина.

— Дівчина?! — я давлюся кексом. Невчасно всунула його до рота. Хотіла горе заїсти.

— Так. Дівчина. Але вона соромиться своєї орієнтації і тому іноді вони грають пару, аби відхилити зайві питання. Ярик не має стосунків і не хоче їх ні з ким. Він живе сам із сином. Ти б бачила, як йому личить батьківство! Ідеальний татусь. Всі самотні мамці в дитсадку на нього позирають, та й заміжні, а він лиш про сина думає. Робота і Лев, Лев і робота в нього на думці.

Шо я чую?! Очманіти! Нічогенькі такі відверті розмови! Та хай мене ранять!

Почувши скільки правди за вечір, я не змогла мовчки поїхати до себе до дому, до Олесійчика. Вже через годину я телінькала в дзвоник до квартири Ярослава, адресою якого зі мною люб'язно поділилася його кума. На що сподівалась — не знаю. Хотіла лиш запитати, чи сумує він за мною й досі?

Відчинила двері молода дівчина, років двадцяти. Не більше.

— Добрий вечір. Ярослав вдома?

— Добрий. Його немає. А ви хто? — 
дивляться на мене з недовірою блакитні, мов вранішнє літнє небо, очі. — Вибачте за таке питання, але просто в цій квартирі рідко бувають гості.

— Я... Знайома, — завагалась із відповіддю. — А ви няня Таня? Мені дала цю адресу Христя. Кума Ярослава. Мені треба з ним поговорити.

Не зважаючи на мою обізнанність та ймовірні теплі стосунки з, не такою чужою для родини, Христею, Таня все ж не поспішала мене впускати до квартири. Допоки її очі не забігали в різні боки.

— Здається, чекати вже не треба, — сказала рудоволоса.

***
Я.

Дивлюсь на потилицю гості, якої не очікував побачити на своєму порозі, і бракує слів. В голові лиш одні думки про те, що знову матиму змогу помилуватися смарагдами. Але коли Юля обертається до мене обличчям — зникають і думки.

Так і стоїмо тепер. Мовчим обидвоє.

— Ярославе, мені вже час. Будь ласка, не стійте на порозі — до квартири тягне прохолода. А Левуся вже заснув, до речі, — обізвалася юна Таня.

— Так, звичайно. Збирайтеся, Таню... Юль, проходь, — запрошую тепер й гостю до моєї оселі.

Няня мого сина швидко одягається і випурхує з квартири. Ми ж з Юлею знімаємо верхній одяг і я зачиняю вхідні двері на два замки.

— Моя поява тебе не бентежить?

— Мені кума телефонувала. Натякнула, що зустріла тебе і тепер на мене чекає сюрприз, — ще раз прокручую у голові дивну розмову і загадкові фрази Христі.