Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

— Відправила її у санаторій. Відпочиває, — відповідаю на останнє запитання, навмисне ігноруючи попередні.

Та мені поталанило, адже Аліна перемкнула увагу на їжу і стала тихою, як ягня, ретельно пережовуючи оселедець. Скориставшись мовчанням між нами, я змусила себе підняти дупцю з металевого вінтажного стільця і почимчикувати туди, де спокійніше. Альтанка надворі серед снігових заметів? Серйозно?.. А чом би й ні. У кожного свої смаки. От Міланці подобається виходити заміж у грудні, а мені сидіти у відкритих альтанках серед снігу.

Кому весілля, а курці смерть! Я ніколи не вміла розважатися і в великих компаніях завжди почуваю себе зайвою. Такі розваги не для мене. Краще з книгою в ліжку пестити котика, що влігся на колінах. Або слухати музику і дивитись ранком у вікно, як надворі танцює завірюха. Благо, що можу собі це дозволити. За останні роки відкрила в собі талант письменниці і тепер пишу книги, публікуючись в електронному самвидаві, тож можу дозволити собі ранками нікуди не поспішати.

— Так жарко серед того люду, що вирішила провітритись? — і тут мене знаходять і лякають своїми розмовами. Однак, цього разу людина, котра це вимовила — саме та, з якою я найменше б хотіла говорити. Ярослав.

— Ні. Хочу тиші, — відповідаю лаконічно, судомно ковтнувши слину. Якась тривожність підступила до горла.

Він привітно усміхається й переминається з ноги на ногу.

***

Я.

Оце і все, що я можу від неї почути?! "Ні"? Нічого не змінилося за шість років. "Ні" досі її улюблене слово. З нею в свій час добре попрацювали психотерапевти та психологи. Юля сама мені про ці успіхи розповідала ще тоді, коли ми зустрічалися.

Однак, мені хочеться від неї більше відвертих розмов. Допит влаштовувати, звісно, не варіант, але б залюбки спитався, про якого такого таємничого Олексія говорять її подруги і чим вона зараз займається у вільний час і не тільки... "Суто по-людські цікаво!" Сказав би я їй...

— Такий мороз на вечір насувається, чи не так? А зараз тільки сутеніє. Скільки ж вночі градусів буде? Он сік в мене став льодом за дві секунди зараз, — ляпаю абищиці, крутичи й вертячи склянку в руці.

— І відколи ти став фанатом соків? — задає вона питання, яке я й очікував, якщо чесно. Більше того — саме заради нього я й поперся слідом за нею.

— Давно, якщо ти про так звану залежність від спиртних напоїв. Зараз веду здоровий спосіб життя. Тренажерка, правильний режим сну, збалансоване харчування, відсутність шкідливих звичок, — вихваляюся, гордовито задерши підборіддя, як і репетирував подумки. Вийшло досить ефектно, якщо вірити розширеним зіницям Юлі.

— Оце так. Навіть не палиш?

— Ні. А що, є сумніви, що я на таке не здатен? — сідаю на краєчку дерев'яної лавці, щоб бути ближче до неї.

Згадувати про цю дівчину одна річ, а от побачити в дійсності — інша. Груди розперло від кількості почуттів, що заперечували одне одному.

— Та ні. І це похвально. Ти молодець. Виглядаєш чудово, до речі, — вимовляє спокійно вона, а в моїй душі бабахкають феєрверки. Дочекався похвали! Оце так!

— Дякую. Мотиватори в мене хороші. Направили на шлях істинний, — ніби виправдовуюсь, бажаючи в її очах здатися кращим, ніж я є, а в думках миготять Юльчині докори в мою адресу, сказані багато років тому і очі сина, дивлячись в які я згадував, що йому й так з матір'ю не пощастило — хоча б один з батьків має зберігати тверезий і здоровий ґлузд.

— То тебе змусили перейти на світлий бік? — мовить, відвернувши від мене обличчя. Як і шість років тому, вона досі фарбує волосся в темно-світлу палітру, але дещо побільшало світлого. Майже білявка. І це їй личить.

— Ні. Сам. Коли поряд із тобою людина, котра тебе чує і достатньо підтримує, а ти бажаєш підтримати її, то відпадає потреба у зняття напруги різними шкідниками, — дякую подумки своєму сину. — А як твої справи?

— Краще усіх.

— І що ж цьому запорука? — знаходжу що ще спитати, аби більше довідатися про її життя. — Робота, кохання чи хоббі?

— Мабуть все разом.

— Чув ти тепер письменниця. Нас, творчих, побільшало. Як успіхи?

— Успіхи є, коли є натхнення.

— Так. А натхнення є тоді, коли є кому надихати. Чи не так? — повертаюсь до питання особистого життя.

— Тобі має бути більш відомо про це. Це ж ти в офіційному шлюбі давно. Чи я помиляюся? Скільки твоєму синові вже?

Присягаюся, але вона каже це навмисне. Так очі блискавицями гепнули, глипнувши на мене. Мабуть, вона злиться.

Я знаю, що їй відомо про Лева, але не маю ніякого уявлення, що вона собі могла навигадувати про ці обставини. Інформацією, хто матір мого сина і звідки він взявся в мене — я ні з ким не ділився, крім кумів чи найближчих родичів, проте хтось поширив чутки, що я одружився, просто дружина десь закордоном на підробітках. Людям тільки дай привід кісточки тобі перемити — розкажуть казочки.

— Сину шість. А я в офіційному шлюбі ніколи не був.

— Ви із Сніжаною офіційно не одружені? — згадує вона мою спільницю.

— А тебе це дивує? Як бачу ти теж обручки не маєш. Але я чув, що люди про твого нареченого говорили. Радий за тебе. Ти гідна найкращого, — додаю після виразної паузи і думаю, що далі сказати. — Ти щаслива?

— А ти? Щасливий? Ти також гідний кращого, — раптово переводить стрілки на мене, не даючи конкретності. Така таємничість викликає підозри.

— Я? Цілком.

Юля замовкає, але на її обличчі розквітає усмішка. Наче звичайна усмішка, але ж я бачу, що вона сумна. Не усмішка, а справжня маска, за якою, настільки я знаю, прихована чутлива й сентемантальна дівчинка. Вона за ці роки подорослішала й нині не виглядає зляканим та диким зайченятком, проте я не вірю, що її душа стала мерзлою. Так, вона вже жінка, але я бачу в ній дівчинку, котра потребує піклування. Схожа на мого сина, який намагається не плакати, бо ж чоловіки не плачуть, коли йдемо з ним до дантиста. Але хто ж з нас не боїться стоматологів? Це і для дорослих муки.