Адвокат негідників - Джон Гришем

— Усе намарно, Руде, тут нічого нема.

— Присягаюся, я сказав вам усе, що знаю.

— Я вам вірю.

— Дякую.

— Можете їхати. Виїжджайте назад на шосе і їдьте на південь у напрямку Чотирьох Кутів[13]. За двадцять хвилин я вам передзвоню.

Ми від’їжджаємо, а пошуковці спаковують свій реманент. Собаки досі відпочивають у своїх клітках. Арч Сванджер, певно, спостерігає і глузує з усього цього. Ми їдемо на південь, через двадцять хвилин передзвонює Ріардон:

— Знаєте стоянку далекобійників на Чотирьох Кутах?

— Здається, так.

— Припаркуйтеся біля бензоколонки, тільки бензину не купуйте. Заходьте всередину, ресторан буде праворуч, там у дальньому від каси кінці буде ряд кабінок. Ваша дитина їстиме там морозиво.

— Зрозумів. — Дуже хочеться ляпнути ще якусь дурницю, скажімо «дякую», наче я маю бути невимовно вдячний комусь, хто викрав мою дитину, не завдав їй шкоди, а тепер повертає назад. Якщо чесно, мене переповнюють полегшення, радість, вдячність, передчуття і дивна невіра в те, що це викрадення таки матиме щасливий кінець. Так не буває.

За хвилину мій телефон дзвонить ще раз. Це знову Ріардон:

— Послухайте, Руде, ви нічого не доб’єтеся, якщо будете мусолити цю тему, ставити безліч запитань, залучати пресу, маячити перед камерами, словом, робити все, що звикли. Ми самі займемось журналістами, дамо їм зрозуміти, що вам вдалося це драматичне визволення після анонімного телефонного дзвінка. Наше розслідування щодо кіднепінгу триватиме, але виявиться безрезультатним. Ми з вами порозумілися, Руде?

— Так, я все розумію. — Зараз я готовий погодитись на що завгодно.

— Легенда така: хтось ухопив вашу дитину, але малий шибеник швидко набрид, може, тому, що багато в чому поводиться, як ви. Хлопця позбулися на стоянці далекобійників. Зрозуміли легенду, Руде?

— Зрозумів, — кидаю я крізь зуби, ніби вже прикусив язика, щоб не розбовкати жодного огидного слова з цієї збірки легенд.

Стоянка далекобійників залита світлом і заповнена стрункими рядами фур. Ми різко гальмуємо, я кидаюся досередини. Напарник лишається у фургоні — стежити за кожним, хто може стежити за нами. У ресторані людно — пора сніданку. У повітрі важкий запах жиру. За столами міцні водії-далекобійники наминають панкейки і сосиски. Повертаю до кутка, бачу кабінки, минаю одну, другу, третю, а в четвертій кабінці, зовсім один, маленький Старчер Вітлі усміхається з-за великої порції шоколадного морозива.

Цілую його в маківку, куйовджу йому волосся і сідаю навпроти.

— З тобою все добре? — питаю я.

— Здається, добре, — здвигає плечима він.

— Тебе хто-небудь ображав?

Мотає головою. Ні.

— Розкажи мені, Старчере. Чи хто-небудь поводився з тобою погано?

— Ні. Вони були дуже ввічливі.

— Хто — вони? Хто був з тобою, відколи ти зник з парку в суботу?

— Ненсі і Джо.

Біля кабінки зупиняється офіціантка. Замовляю каву і яєчню.

— Хто привів сюди дитину? — питаю в неї.

— Не знаю, — озирнувшись, каже офіціантка. — Тут щойно була якась жінка, сказала, що дитина хоче порцію морозива. Певно, вона відійшла. Я так розумію, за морозиво заплатите ви.

— Залюбки. У вас є камери спостереження?

Вона киває за вікно:

— Отам надворі є, тут нема. А що таке?

— Нічого. Дякую.

Щойно вона відходить, допитуюсь у Старчера:

— Хто привів тебе сюди?

— Ненсі, — він бере трошки морозива.

— Послухай, Старчере, я хочу, щоб ти на мить відклав ложку і розповів мені, що трапилось, коли ти пішов до туалету в парку. Ти бавився човном, захотів пісяти і пішов до вбиральні. А тепер розповідай, що сталося.

Він повільно встромляє ложку в морозиво і так її залишає.

— Ну, мене раптово вхопив той великий чоловік. Я подумав, що він поліцейський, бо він був у формі.

— У нього був пістолет?

— Не думаю. Він заніс мене в машину, яка стояла біля туалету. Там за кермом був ще один чоловік, і вони дуже швидко звідти поїхали. Вони казали, що везуть мене до шпиталю, бо з бабусею сталося щось недобре. Вони сказали, що ти будеш у шпиталі. Так ми їхали, їхали, виїхали з Сіті, і там,