Адвокат негідників - Джон Гришем

— Гаразд. Це було в суботу вранці. Що ти робив решту суботи і цілий день вчора, в неділю?

— Ну, ми телевізор дивилися, якісь старі фільми, і багато грали в нарди.

— В нарди?

— Угу. Ненсі спитала, в які ігри я хотів грати, і я сказав, що в нарди. Вони не знали, що це таке, тому Джо їздив до магазину і купив якусь дешеву дошку для нардів. Я навчив їх грати, ну і переміг.

— То вони добре з тобою обходились?

— Дуже добре. Вони весь час розповідали мені, що ти у шпиталі і не можеш звідти поїхати.

Нарешті всередину заходить Напарник. Він дивиться на Старчера з полегшенням, гладить малого по голівці. Кажу йому знайти менеджера стоянки і відшукати камери спостереження; попередити менеджера, що ФБРівців цікавитимуть записи, тож хай готуються.

Приносять мою яєчню, і я питаю Старчера, чи він голодний. Ні, не голодний. Останні два дні він їв піцу і морозиво. Усе, що він любить.

Оскільки мене ніколи не запрошували до Старчера додому, вирішую, що туди його не повезу. Не хочу драматичності й театральності. За півгодини від Сіті таки дзвоню Джудіт повідомити, що її син у безпеці. Він сидить у мене на руках, ми їдемо по шосе. Вона настільки вражена, що ледве може говорити, тож даю телефон Старчеру.

— Привіт, мамо, — каже він, і в мене складається враження, що вона на межі нервового зриву.

Даю їм побалакати кілька хвилин, тоді знову беру телефон, пояснюю, що мені подзвонили і наказали забрати його зі стоянки вантажівок. Ні, він не зазнав жодної шкоди, хіба що їв забагато солодкого.

Паркувальний майданчик перед її офісом досі порожній — лише 7:30 — і ми спокійно чекаємо наближення бурі. Чорний «ягуар» зарулює на парковку і рвучко гальмує поруч із фургоном. Виходжу зі Старчером, Джудіт вистрибує і кидається до дитини. Вона, ридаючи і схлипуючи, хапає його, одразу за нею з’являються її батьки і Ава. Вони по черзі стискають Старчера в обіймах, усі плачуть. Я терпіти не можу цих людей, тож підходжу до Старчера, ще раз куйовджу йому волосся і кажу:

— Потім побачимося, друже.

Він, пригнічений, не відповідає. Прошу Джудіт відійти на хвилинку, і, лишившись із нею сам на сам, кажу:

— Чи можемо ми зустрітися тут із ФБР трохи пізніше вранці? Це ще не вся історія.

— Розказуй негайно, — шипить вона.

— Розкажу, коли захочу тобі розказати, і так, щоб чули ФБРівці. Добре?

Вона ненавидить не контролювати щось. Вона зітхає і цідить крізь зуби:

— Звичайно.

Іду геть, так і не привітавшись з її батьками, сідаю у фургон. Поки ми від’їжджаємо, не зводжу очей зі Старчера і думаю, коли побачу його наступного разу.

Ранок, 9:00, я прибув до суду на попередні слухання. Завдяки витоку інформації, влаштованому поліцією, вже поширилась новина про те, що мого сина знайшли і повернули батькам. Суддя погоджується відкласти слухання, тож я поспіхом залишаю залу суду. У мене чимало знайомих юристів, кілька з них хочуть поговорити і висловити привітання. Та у мене не той настрій.

Фанґо чатує на мене в холі, так само, як і три тижні тому. Я не зупиняюся, навіть не дивлюсь на нього. Він прилаштовується йти поруч зі мною:

— Знаєш, Руде, Лінк починає помітно непокоїтись через гроші. Я розповів йому про твого малого і все таке, і він, до речі, висловив занепокоєння.

— Передай Лінку, хай непокоїться про власні проблеми, — відрізаю я, не стишуючи кроків.

— Він так і робить, і так вже трапилось, що одна з його проблем — це ти і гроші.

— Дуже погано, — кидаю я і рушаю ще швидше.

Він силкується встигати за мною, силкується придумати якусь мудру репліку, однак припускається великої помилки:

— Знаєш, а твоя дитина, виявляється, не зовсім у безпеці.

Розвертаюся і викидаю потужний хук справа, який чудово цілить в підборіддя. Він рухається назустріч удару