Адвокат негідників - Джон Гришем

бік ставка, у споруді, в якій містяться буфети і адміністрація парку. Питаю, чи потрібна йому допомога, він кидає на мене сердитий погляд. Як-не-як, йому вже вісім років, він стає самостійним. Дивлюся, як він іде до будівлі і заходить в чоловічий туалет. Зупиняю човна й чекаю.

Раптом позаду мене починається якась колотнеча, лунають сердиті голоси, а тоді повітря здригається від двох пострілів. Люди починають верещати. На відстані п’ятдесяти ярдів через парк мчить чорношкірий підліток, він перестрибує через лаву, пірнає між деревцями просто у зарості — біжить так, ніби його життя в небезпеці. Воно й справді так. Від нього не дуже відстає інший чорношкірий хлопець, розлючений і з пістолетом. Він ще раз стріляє, люди кидаються на землю. Поруч зі мною усі, хто щойно насолоджувався днем, тепер падають, повзуть, хапають своїх дітей і тремтять за власні життя. Сцена, ніби з телеекрана, ми всі бачили щось подібне. І минає кілька секунд, доки приходить усвідомлення, що це не вигадка. То справжній пістолет!

Думаю про Старчера, та він по той бік ставка у туалеті, достатньо далеко від місця стрілянини. Коли я, упавши, очманіло озираюсь довкола, чоловік, який біжить щодуху, врізається в мене, бурмоче «Пробачте» і мчить далі.

І жертва, і переслідувач губляться у заростях, я ж вичікую, боячись ворухнутися. Тоді здаля долинають ще два постріли. Якщо другий хлопець наздогнав першого, нам принаймні не довелося на це дивитися. Ми ще трохи чекаємо, а тоді знов починаємо рухатись. Серце вистрибує з грудей, я стою і витріщаюся на густі дерева, як і всі інші. Коли стає зрозуміло, що небезпека позаду, глибоко вдихаю. Люди дивляться одне на одного з полегшенням, але трохи загальмовано. Невже ми справді бачили те, що бачили? Двоє поліцейських на велосипедах виїздять з-за рогу і зникають у гущавині. Десь здалеку чути сирену.

Дивлюсь на матір — вона й досі на телефоні, наче усе проґавила. Переводжу погляд на чоловічу вбиральню — Старчер все ще всередині. Рушаю за ним, лише підходжу покласти пульт на лавку поруч із матір’ю. Кілька чоловіків і хлопчиків зайшли і вийшли з туалету.

— Що це було? — питає вона.

— Життя у великому місті, — кажу я, відходячи від лави.

Старчера немає в туалеті. Вибігаю надвір і починаю роззиратися. Хапаю матір, кажу їй, що він загубився, і доручаю перевірити жіночий туалет. Кілька нескінченних хвилин ми удвох нишпоримо довкола, страх наростає з кожною секундою. Він не належить до того типу дітей, які здатні заблукати. Ні, Старчер мав би попісяти й одразу йти назад, до ставка, щоб продовжити заплив свого човна. Серце заходиться, я вкриваюся потом.

Двоє копів на велосипедах показуються з гущавини, вони нікого не везуть і прямують в наш бік. Зупиняю їх, повідомляю, що зник мій син, і вони негайно передають це по радіо. У паніці зупиняю інших і прошу їх допомогти.

Під’їздять ще двоє поліцейських на велосипедах. На території довкола Лендингу шириться паніка: усі вже знають, що зникла дитина. Поліція намагається очепити парк, щоб нікого не випустити, але тут є з десяток входів і виходів. Прибувають патрульні автомобілі. Гучне завивання сирен тільки посилює тривогу. Бачу чоловіка в червоному светрі. Здається, я бачив, як він заходив до туалету. Він каже, що так, він був там і бачив хлопчика біля пісуару. Все було гаразд. Ні, він не бачив, як малий виходив. Я бігаю туди-сюди по доріжках, які оперізують парк, кожного зустрічного питаю, чи бачили вони восьмирічного хлопчика, який загубився. На ньому були джинси і коричневий светрик. Ніхто його не бачив.

Минає трохи часу, намагаюся заспокоїтись. Він просто заблудився. Його не викрали. Не допомагає, я впадаю в паніку.

Жахлива історія, про яку читаєш, але думаєш, що з тобою такого ніколи не трапиться.

16.

Через півгодини моя мати на межі зриву. За нею, сидячи поруч на парковій лавці, наглядає лікар. Поліцейські просять мене також бути біля неї, але я не можу всидіти на місці. Всюди повно копів.

Помагай їм Боже.

Молодий чоловік в темному костюмі представляється Ліном Колфаксом. Він слідчий департаменту розшуку дітей поліції Сіті. Наскільки ж хворе суспільство, коли розшуком зниклих дітей займається окремий відділ поліції?

Ми з ним обговорюємо останні хвилини. Я стою на тому самому місці, де стояв, коли Старчер рушив до туалету, розміщеного менш ніж у ста футах звідси. Я не зводив з нього очей, поки він не увійшов усередину, а тоді відволікся на звук стрілянини. Відтворюємо ситуацію крок за кроком, дрібниця за дрібницею.

У чоловічій вбиральні лише одні двері, вікон нема. Ані я, ані детектив Колфакс не можемо уявити, щоб хтось вхопив восьмирічного хлопчика і силоміць виніс його з приміщення, лишившись непоміченим. Але на ту мить більшість людей, які гуляли по Лендингу, зачаїлися за лавами чи за кущами, або полягали на землю, адже тут стріляли. Свідки це підтверджують. Ми оцінюємо тривалість обставин, які відволікли увагу, в п’ятнадцять чи двадцять секунд. Прірва часу, як на мене.

Через годину нарешті усвідомлюю, що Старчер не просто загубився. Його забрали.