Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Краще б вже падлом відшмагав чи ремінцем. А то намазюкав цим гелем чутливі місця та на коліна поставив. І ще кудись поплентався!

На пів години… А якщо до ранку не повернеться? Так і стояти? У мене за цей час коліна відпадуть!

Виникає бажання встати та сісти на ліжко, але зупиняю себе. Якщо Роман сказав, що прийде через пів години, то треба йому вірити. Він же не безвідповідальний…

Схиляю голову та чекаю.

Як же довго тягнеться час, а гель тільки посилює свою дію. Шкварить тіло холодом, а ніс… Розкладаю запах на окремі нотки. Чітко відчуваю там м'яту, евкаліпт, чайне дерево… Інші аромати не можу ніяк ідентифікувати. Не маю ніс, як у Гренуя (1).

Зиркаю на свій годинник на руці. Пройшло лише десять хвилин. Хмурюся. Це щонайменше двадцять стояти.

Повертаюся до причин свого покарання... Мені дуже хочеться вірити, що Роман просто ревнує, а  прикриває все домовленістю, бо не бажає поки говорити правду.

Також він же у ресторані без домовленості показав Платону, що дулька йому з маком, а не Настя.

Чи це відчуття власності? Я ж його підкорена…

Підкорена…

І саме тому покірно стою на колінах, які уже починають поболювати.

Може встати та розім’ятися на хвилинку? Він же не дізнається. То ж камери відеоспостереження тут не стоять.

Ні…

Дізнається. Роман зазирне мені в очі - я не зможу йому збрехати. Зізнаюся, що встала, а це його розлютить. Сама погодилася отримати покарання та не витримала його.

Заплющую очі та чекаю.

Останні п'ять хвилин ледве витримую. Моє тіло сильно тремтить від того, як важко стояти.

Рівно о 21:23, а саме через тридцять хвилин, вхідні двері відчиняються. Це Роман. Відчуваю його присутність. Проте не йде до спальні.

Він заходить на кухню, долинає шум води, а тільки через хвилину вже у кімнаті. Мовчки підходить до мене, простягає руку та каже:

- Усе.

Я своєю холодною рукою хапаюся за його теплу. Мої коліна ледве відриваються від паркету та розгинаються. Боляче…  

Роман допомагає сісти мені на ліжко, на якому я одразу відвертаюся від нього,  скручуюся в клубочок, мов кішка, а обличчя втикаю у покривало.

- Обернися до мене, - промовляє Роман та кладе руку на спину.

- Я покірно стояла тридцять хвилин, - не хочу виконувати його прохання.

- Я вірю тобі, - гладить рукою. - Просто хочу зараз бачити твоє обличчя, а не спину.

Не реагую, а він розкручує мій клубочок, і тепер моя голова в нього на колінах. А його руки тягнуться до розчервонілих плям на моїх колінах. За мить - на них. Дає їм доторком ласку та ніжність.

- Сильно болять?

- Уже ні, - дивлюся йому в очі. У тій блакиті бачу хвилювання.

- Ти ображена на мене, бо вважаєш це покарання суворим? - б'є Роман у точку. - Тому відвернулася?

- Частково… Краще б удари падлом чи флогером. Отримала за дві хвилини та все. А тут… Під кінець було невимовно важко стояти.

- А мені під кінець на мосту було невимовно важко стояти та чекати на тебе, - повільно говорить. - Я побачив твою сториз о п'ятій годині вечора та кип'ятився до восьмої. Тому обрав тобі саме таке покарання.

- Щоб спочатку здавалося легким, а через двадцять п'ять хвилин важким, - кажу очевидне.

- Так.

- А для чого ти пішов? Міг би просто поряд посидіти.

- Хотів тебе поставити у схоже становище. Я ж тоді стояв, думав і перебирав у голові велику кількість різних думок.

Кортить запитати про ревнощі, але… Він скаже, що це домовленість. Більшого з нього не витягну. Тому марне запитання.

- Зрозуміло, - видихаю я.

- Гель ще холодить? - цікавиться.

- Угу, але вже повільно спадає морозний ефект.

- Добре, - підіймає він мене зі своїх колін та обіймає. Я втикаюся у нього і також сковую руками.

Обожнюю такі моменти, що заради них ладна годинами стояти на колінах, аби тільки отримати їх.

Мабуть, у мене їде дах, але нічого не можу зробити зі своїми думками, а точніше почуттями до нього, які й коригують ці думки.

Не дарма кажуть, що кохання інколи буває дуже жорстоким. І я точно відчуваю до нього саме кохання. Бо якби було звичайне захоплення, то б ніколи не погодилася на це все.

- Ходімо, повечеряємо, - промовляє через десять хвилин Роман, гладячи мене по голові.

- Повечеряємо? - перепитую.

- Ну я ж пів години не за дверми стояв, а пішов та замовив суші зі собою. Сподіваюся, не проти такої їжі?

- Ні, - мотаю головою.

- Тоді ходімо, - цілує мене в лоба.

Приміт.

Жан-Батист Гренуй (1) - протагоніст роману Патріка Зюскінда «Парфуми». Володів феноменальним нюхом.