Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Біжу сходами. Плювати, що лише в одній рожевій короткій нічній сорочці. Треба на гарячому ловити цього нахабу!

За весь час різних бачила зухвалих хлопців. До прикладу, один так до мене загравав, що вирішив щипнути за п'яту точку. Щипнув і цієї миті йому одразу прилетіло - добряче так. Дала книгою по лобі, що він аж болісно заойкав!

Бувало, що деякі одразу обійматися лізли та цілуватися з язиком, то таким зухвальцям на ноги ставала.

Але підглядання! Це ще гірше, аніж прямі дії… Не підібрати слів! Абсолютно!

Боже, а я біля вікна задерла нічну сорочку… Далі не було нічого такого, але сам факт! Він це бачив!

Збоченець притрушений! Зараз я йому порівняю його каре! На все життя затямить, що не можна за дівчатами підглядати!

У коридорі хапаю перші шльопанці, які потрапляють на очі. Взуваю їх та виплигую на вулицю і, як злюча кобра за жертвою, швидко направляюся до воріт.

Надворі попри хмарну погоду, мов у мішку, тепло, проте вельми вітряно.
Бешкетливий легіт розтріпує моє розпущене волосся та смикає нічну сорочку. «Залицяється» до мене.

- Насте, ти куди так йдеш? - лунає за спиною голос тата. Я обертаюся. Він стоїть біля авто, однією рукою тримає телефон, а іншою затуляє мікрофон. Його очі округленні - збентежений.

- Лупцювати Платона! - вигукую йому та обертаюся. Сподіваюся, що той негідник ще там.

- Платона? - перепитує, ніби не почув. - За що? Насте?

Нема коли відповідати. Я вилітаю за межі подвір'я - на вулицю.

Підглядач тупцює на місці злочину! Стоїть із біноклем! Шукає мене у вікні! Марна справа!

- Мене там нема! - волаю йому та руки в боки складаю для грізності. - Тут!

Платон відсмикує бінокль від своїх банькатих очисьок. Одразу на обличчі переляк.

Не думав, що я його тут злапаю. Можна сказати схопила його за крашанки.

- Якого чорта ти зазираєш у мої вікна? - не змінюю гучності голосу. - Тобі жити набридло?

- Насте, я не дивився на тебе, - притискає чорний бінокль до грудей.

- Та невже? То що ти тоді тут видивляєшся? - підходжу ближче до нього. - День вчорашній? Га?

- На гніздо пташок дивлюся…

- Яких пташок? - розриває мене лють.

- Я не знаю їхню назву… Вони такі кольорові…

- Платоне відай мені правду, бо зараз твій лоб макогона скуштує!

- Це правда, - наївно тріпоче віями.

Боже, яке він брехло! На пташок він дивиться! Зараз я з нього птаху зроблю! Високо полетить!

- Насте! -  знову за спиною голос тата. - Що тут відбувається? Я нічого не зрозумів…

- Сталося те, що Платон, - тицяю на нього пальцем. - Десь набрався зухвалості по саму шию та у вікна моєї спальні зазирає!

Тато дивиться на мене, а там на хлопця. А Платон… Боже, він настільки беземоційно стовбичить, мов він випадковий перехожий та ніц не знає, що тут робиться.

Хто у вікна зазирає? Чому ця дівчина репетує? До дупи йому!

- Платоне, це правда? - запитує уже мій тато.

- Добрий день, - починає розмову з привітань. Чемний. Зараза. - Ні, я дивився на гніздо пташок.

- Безбожний словоблуд! - вигукую я, бо не можу стриматися. - Збоченець!

Хочу вихопити у нього той бінокль та зробити з нього анальну пробку для його хитро-брехливої дупи, але тільки крок - тато не дає мені цього вчинити. Схоплює за лікоть та трішки суворо каже:

- Насте, заспокойся.

Я обурено кліпаю на нього. На чиїй він стороні? Зараз ще почне мене сварити, що я на  бідолашного Платосика налетіла?

- Платоне, більше тут не видивляйся пташок, - звертається до нього.

- Добре, Олександре Івановичу, - відповідає та змивається. Йде у сторону свого дому.

- Ходімо, - тягне мене тато на подвір'я. Я невдоволено висмикую руку та… Спочатку хочу кинутися за Платоном, але не роблю цього - топлю у собі це бажання, а коли за брамою, то не приховую емоцій.

- Тату, чому ти так легко його відпустив? А нічого, що він порушував мій особистий простір?

- Насте, - зупиняється він. - У цій ситуації ти тільки собі гірше зробила. Дивись, у якому вигляді ти вийшла на вулицю? Світиш усім! А Платон… Ти ж знаєш, що він трохи дивний хлопчина. І може він реально на тих пташок дивився.

- Тато, ти знущаєшся? - викрикую. - Він за мною дивився! А ти його захищаєш!

- Насте, не кричи, - суворіше вимовляє. - Не хочу порівнювати, але не перетворюйся у свою сварливу матір… І хочеш пораду - чоловіки не сприймають жіночого крику. Коли вони його чують, то у вухах шум з'являється. Не розуміють, що від них хочуть!

- А чоловікам можна верещати? - стишую себе. - Як ти зараз!

- Я не кричу, - заперечує, але розуміє, що не має рацію - додає. - Вибач…

Я відвертаюся. Ображаюся на тата. Закусую щоку.