Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Я сідаю на кухні за стіл, а Роман дістає суші з холодильника та питає:

- Вино налити? Чи ні?

Підіймаю голову, на коротку мить задумуюся й відповідаю:

- Можна вина.

- Ок, - ставить суші та обертається до шафи. Я ж свій погляд спрямовую до відчиненого вікна. За ним уже темно, а також із нього тягне приємною прохолодою, яка може мене покусувати лише за ноги, бо сиджу не без одягу, а у його футболці, в якій спала у минулу п'ятницю.

Роман ставить келихи на стіл та з пляшки наливає червоне вино, а коли скляна тара на тендітних ніжках на половину наповнена, то вимовляє:

- Тобі це вино має сподобатися.

Ех… Романе… Коли ти поряд, то мені навіть оцет стає солодким.

Я беру келих до рук, а там роздається тихий дзенькіт, який прорізає простір кухні, а там мій язик відчуває смак вина.

Роблю маленький ковток. Воно напівсолодке та напрочуд легке. Ковтаю його та відчуваю, як стравохід огортає тепло, і одночасно сильно зростає апетит.

Тому суші на початку розлітаються вельми швидко, але не до кінця. Залишається десять штук, на які я та Роман уже не можемо дивитися. Тому вони йдуть назад до холодильника, а ось до келихів - чергова порція іскристого вина. Здається, що вона вже третя.

Роман наливає мені значно більше, аніж собі, а після цього спустошена пляшка летить до сміттєвого відра.

- Хочеш мене споїти? - роблю ковток та відчуваю у голові сильне гоцання хмелю. Він не тільки танцює, а ще в бубни б’є. - Аби я п'яненька була та погодилася на табу?

- П'яними сесії ніхто не проводить… А від свічок дарма відмовилася, - відповідає та робить ковток. - Але твоє право. Щодо вина - не забувай, що мені завтра вранці за кермо сідати. Тому краще не перебирати норму.

- Так це ж вино, а не горілка чи коньяк - підпираю рукою голову та приковуюся очима за його підборіддя.

- Поясни це потім інспектору, який почує запах. Вони ж гірше за собак його чують. А мені не хочеться без водійського посвідчення залишитися.

- Угу, - притуляю келих до вуст, надпиваю, підсилюючи жваві танці хмелю, та кажу. - Романе, можна поставити тобі запитання?

- Слухаю тебе, - хитає келих рукою та повністю спирається на спинку стільчика. Очі вткнуті до вікна.

- Ти мав серйозні стосунки? Із кимось довго зустрічався?

Він перестає хитати келих, а іншою рукою торкається підборіддя та легенько тре його.

- Мав, але давно та не більше, аніж два місяці, - видає після цієї процедури.

- А чому розходилися? - ставлю наступне.

- Вгасала цікавість до них, а також… Майже усі ледь не на другий день хотіли почути пропозицію вийти заміж, а одружуватися… Не бачу сенсу в такому віці. Мабуть, про таке думатиму після тридцяти.

Зникала цікавість - можу ще зрозуміти. А щодо віку… Мій тато взагалі одружився з мамою, коли йому вісімнадцять було… Хоча мої батьки не найкращий приклад сім'ї. Проте, на мою думку, чекати якоїсь певної вікової межі – велика дурня.

Ага… Це я так думаю, бо хочу, щоб він зі мною одружився. Мрій, Насте, мрій…

А хіба не можна? Та можна…

За мрії податки не треба платити. Поки це ще безкоштовне задоволення.

- Вони знали про твої вподобання? - цікавлюся далі.

- Деякі знали.

- Ти з ними проводив сесії?

- Не можу відповісти, бо ти питаєш більше, аніж можна, - ставить келих на стіл та встає.

- Ти куди? - лякаюся я.

- Зараз прийду.

Я від очікування навіть не п'ю вино. Чекаю, тримаючи келих в руках. Мабуть, дарма мій язик розв’язався на цю тему.

Роман з'являється у дверях та тримає в руках ключі. Сідає та кладе їх на стіл.

- Від квартири - вони твої, - показує поглядом на них. - Інколи одразу тут будемо зустрічатися.

- Добре, - киваю головою. Не тямлю, як реагувати на це. Це, звісно, не пропозиція заміж вийти, але жест, який говорить, що вже більше мені довіряє.

- Так буде в п'ятницю - додає Роман, спустошуючи свій келих. - Я тобі пізніше детально все скажу..

- Добре… Будеш до тієї установки прив'язувати?

- Насте, зараз скажу лише одне, - схиляє голову на бік. - Зв'язувати точно буду, але до чого, то вже секрет, - усміхається кутиками вуст. - Не вози сіно ще до косовиці. Всьому свій час.

- Угу, - закусую губу. - А зараз, що будемо робити?

- Ну я, мабуть, піду до душу, а там… Без різниці. Можна щось подивитися… Що ти хочеш?

Що я хочу? Він смішний? Наче не знає моїх бажань? Точно не фільм чи мультик дивитися!

Моя відповідь виражається - у вигляді дій.

Ставлю келих, здіймаюся на ноги, які трішки хитаються, як моя свідомість, а там йому на коліна вилажу, цілую і руки зариваю у його волосі, яке таке м’яке.