Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста
Їду лише після того, як з'їдаю глибоку тарілку Лідиного зеленого борщу. Дуже я люблю цю страву, аби легко проігнорувати її, а також Ліда би сильно образилася, якби я не "знищила" таріль цієї смакоти.
Мені навіть хотілося попросити добавки, але зупинила себе, бо час невпинно біжить, подякувала та нині взуваю босоніжки.
- Насте, мабуть, візьми зі собою парасольку, - виходить на коридор вона та виймає її зі шухляди. Простягає червоний тубус. - Сьогодні точно буде дощ. Ноги жахливо викручує. Ще від учорашнього вечора. А це точно до опадів. Жодних прогнозів не треба.
- Дякую, - беру парасольку. - Вам варто прилягти та відпочити…
- Мабуть, але пізніше, бо вночі не засну - зорі рахуватиму, - стинає плечима. – А… Майже, не забула сказати - своїх батьків не слухай, бо ти правильно зробила щодо Платона. Підглядати - негарно та невиховано. Ой, не подобається мені цей хлопець… Оце постійно питався, коли ти будеш, а тут на тобі. Безсоромник! Ременя шкіряного на нього нема!
- А ви все чули?
- Може, я вже підсліпувата, але відчиненого вікна мені вистачило, аби все почути.
- Ну хоч хтось у цьому будинку на моїй стороні, - перекидаю через плече сумочку та беру пакет, в який закинула деякий одяг, щоб потім переодягнутися. Туди й відправляю парасольку. - Я шокована, що вони фактично встали на його сторону.
- Я також, але що поробиш… Сподіваюся, що він такого більше не зробить, бо тоді я як вийду… Стане непереливки. Нарву кропиви та посеред вулиці йому по сраці надаю… Хоча, що воно вже змінить? Якщо змалку дитину нормально не виховувати, а потакати усім вибрикам - виростають такі хитрі та пришелепкуваті Платончики. Уже не кажу, що він і від природи дивак. І ось таке виросло. Жах…
Ліду сьогодні рве. Показує всю свою нелюбов до нього, а мене збентежує наступне - кропива…
Кропива…
- Сподіваюся, що більше подібного дійсно не станеться, - калатає мій смартфон. - О, це таксист. Буду бігти.
- Щасливо, - вимовляє Ліда, усміхаючись.
За якусь хвилину сиджу в таксі на задньому сидінні зі заплющеними очима. Думками перелаштовуюся на інше. Платона до чорта викидаю з голови.
Знову метикую, що там може бути такого у посилці. Хм… Головне не вмерти від цікавості, бо мене вже від неї розпирає, мов кульку повітря.
Рівно за годину таксі привозить мене до пошти. Ліда мала рацію - надворі йде дощ. І не слабенький - стіна. А до всього ще й різко похолодало.
Поки біжу від таксі до пошти - десять метрів, то тіло нещадно протикають холодні списи, що аж усе терпне. Не уявляю, як маю дійти до будинку з такою погодою. Мабуть, на сніжинку перетворюся.
Показую працівнику пошти штрих код у застосунку. Він сканує та йде за нею за посилкою. Швидко повертається.
Несе в руках невеликий пакунок, дає та бажає гарного дня. Я беру його, говорю у відповідь подібне.
Зовсім не розумію, що всередині. Щось м'яке… Білизна? Але щось і тверде є. Хм…
Але вже подивлюся, коли прийду. Не буду ж тут свою цікавість вгамовувати. Закидаю пакунок до пакета та виходжу на вулицю, де… Ну капець.
Стіна з дощу тільки стає щільнішою.
Вирішую зачекати під широким козирком, але через хвилину бачу, що не варто. Дощ не думає слабшати. Зовсім.
Стає тільки гірше. Зливні системи не справляються з потоком води, а тому місцями утворюються озерця, а хмара, мов без обмежень. Льє та льє…
Треба йти, бо уже й так замерзла, і поки озерця не стали ріками, по яких можна буде пересуватися лише за допомогою гондол.
Збираюся силами та йду. Чимчикувати до будинку недовго - до десяти хвилин. Проте за цей час я промокаю. На жаль, яскрава та широка парасолька ніяк мене не вберігає, адже дощ вельми сильний та під кутом. Тому я відчуваю, як навіть у трусиках чвакає вода. Неприємно. А про ноги мовчу. Сподіваюся, що босоніжки не розклеються, поки дійду до квартири
А до всього цього так змерзаю, що рук і ніг не чую – синію, мов курячий пуп, а також зубами вибиваю азбуку Морзе.
Коли заходжу до квартири, то одразу скидаю промоклий одяг та біжу до ванної та стаю під гарячий душ. Тільки в огненній воді мене попускає. До задубілих частин тіла повертається чутливість, а одночасно мене покидає роздратування від дискомфорту.
Адже поки дійшла - подумки обкладала погоду лайкою, а потім ще дике відчуття холоду скувало .
А зараз мені стає добре. Відігріваюся під краплями води, мов курчата під квочкою.
Коли нагріваюся, то вже швиденькою миюся та вилажу з ванної. Закутуюся в теплий халат, а волосся розкидаю на плечах. Хай так висихає.
Виходжу з ванної, та очі падають на пакет. Тепер у мене є настрій та бажання зазирати всередину. Тягнуся до нього - перериває дзвінок у двері.
Він мене лякає. Хто міг прийти? Виникає бажання, забігти до кімнати та…
Серйозно? Мала дитина? Чи що? А якщо Роман? Тому відкидаю ці думки та відкриваю двері.
Це далеко не Роман, а тим паче не тітонька, яка перевіряє лічильники та записує дані. Переді мною стоїть Діма, а в руках тримає порожню склянку.
