Зваблені ненавистю - Ерін Кас

— А я не Гриша, а призер Олімпійських ігор, — видає якесь хрюкання орангутан.

— Ти придурок, — ляпаю розгнівано.

— Хто вдарив? — мене грубо беруть за підборіддя. Від цього Лютого віє небезпекою. Погляд моторошний. Я гучно ковтаю, остаточно зневірившись у можливості щось довести.

— Вона горлала на увесь готель. Трішки заспокоїв, — починає виправдовуватися цей Гриша. — Ти ж знаєш, якими неадекватними можуть бути жінки, — його голос вже не такий впевнений. Мабуть, боїться свого боса. В тому, що Лютий тут головний немає жодних сумнівів.

— Ти закінчила виступ чи будеш продовжувати? — кидає мені розгнівано, прибравши руку.  

— Я хочу поговорити. Серйозно, — вкладаю у свої слова і погляд всю впевненість на яку здатна.

— А поснідати мені можна? — дратується. — Покличу тебе. Можеш повертатися в кімнату, — бере з кошика яблуко й кусає його. — Будеш? — протягає мені.

Мовчки розвертаюся й виходжу. На кухні одразу щось гучно падає, але я блискавкою злітаю вгору і, опинившись в кімнаті, даю вихід сльозам. Так гналася за свободою, що навіть не подумала про капкани на шляху. Тільки тепер до мене дійшло, як небезпечно називатися чужим ім’ям…