Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

— Сакевич! — лунає гучно, від чого я різко смикаюся. — Тебе з авто винесуть, а ти й не прокинешся, — сідає за кермо, подаючи мені великий стакан.

— Дякую, — приймаю з її рук напій. — Це нерви виснажили. Де ми?

— Скоро Київ, — відпиває зі свого стакана. — Мені треба зібратися, бо перед очима вже пливе.

— Хочеш я сяду за кермо?

— Вмієш водити механіку? Як далеко ми заїдемо?

— Думаю, змогла б розібратися, — знизую плечима.  

— Краще не ризикувати, — відводить очі. Не довіряє.  Хоча ми не так давно знайомі, щоб бути близькими. Просто ціль мали одну і випадково заговорили про неї.

— Як гадаєш, банківську картку, що в паспорті, можна використовувати?

— Угу, щоб тебе поліція швидше знайшла. Гадаю, вона заблокована. Мене дивує лише те, що я не знайшла цієї Єви в жодній соціальній мережі. Ніби й немає такої людини.

— Може, просто неактивна?

— Покажи мені молоду дівчину, яка не має акаунта хоча б в одній мережі.

— У мене все одно немає виходу. Якби ти не знайшла ці документи, довелося б бути безіменною. І це диво, що у нас з цією Євою така схожість.

— Зорі зійшлися. Ми бездоганно все продумали. Тепер тобі краще пересидіти, а я спробую влаштуватися на роботу. Кілька днів поживемо в готелі. Все поряд, але не сподівайся на супер умови. Економимо. І… Це не центр, — заводить двигун. — Троєщина.

— Ти вважаєш мене занадто ніжною.

— А це не так? — здивовано здіймає брови. — Хоч би доїхати без пригод. Ото прикол буде, якщо на в’їзді до Києва тебе знімуть поліцейські. А мене посадять за викрадення татової доні.

— Вони не шукатимуть, — відповідаю тихо. — Я доступно пояснила свою позицію. Шкода, що тільки в записці, в живу мене ніхто не слухає.

— Будемо сподіватися, що втеча змінить наші життя. — І мушу зізнатися, я до останнього думала, що ти не наважишся. А ще називала тебе багатою лялькою в універі.  

— Я чула, ти досить сміливо висловлювалася. А щодо втечі… Я сумнівалася.

— Ну от і добре. Всі образи залишили в Дніпрі.

— До речі, ти досі Аліса? Чи теж нове ім’я вибрала?

— От мене точно ніхто не шукатиме. Сумніваюся, що й згадають. І паспорт я лише один знайшла, тому так. До того ж мене так називаєш тільки ти, всі інші тикають Ваською.

— У тебе взагалі нікого немає?

— Сирота. Сама з Полтави, приїхала навчатися. Далі ти знаєш, я почула тебе, а ти мене.

— А можна спитати, чому їдеш? Щось неприємне?

— Від хворого кохання тікаю.

— Садист?

— Я хвора, — кидає на мене короткий погляд. В її синіх очах неприхований біль. Стає незручно за свої питання. — Не можу більше бути зручною дівчинкою за викликом. І, якщо чесно, не тягне про це розмовляти.

— Вибач, не хотіла засмутити.

— Якщо коротко… — гучно зітхає, — на першому курсі я закохалася по вуха. На щастя, а може і на біду, не потвора, він також звернув увагу. Стосунків не було, лише розваги, коли зручно йому. І можеш здогадатися, що крім мене були інші. Краще вирвати різким рухом, ніж мучитися все життя.

— Вийде вирвати?

— Навіть не сумніваюся, — каже впевнено.

Далі їдемо мовчки. Вася, а точніше Василенко Аліса, дуже зосереджена, тому намагаюся не заважати. Кермує вона так собі, але я на механіці теж не кращий водій. До того ж це її авто. Старе, ржаве, але її.

Київ зустрічає теплом. Знімаю кофту, одягаю сонцезахисні окуляри, мріючи швидше опинитися хоча б в якомусь номері, щоб помитися і відпочити. Тіло болить сидіти, голова гуде після короткого сну і думок. Мені уявляється розгублене обличчя мами, розгніване — батька і повне нерозуміння — нареченого. Вже колишнього. На тумбочці лежать фото його зради, які я отримала близько місяця тому. Хтось дуже турботливий надіслав на телефон. А ще записка, що я хочу жити своїм життям, обмірковано роблю такий крок і наполегливо прошу мене не шукати. Я могла миритися з чим завгодно, але не з тим, що моє життя хочуть привласнити.

Ми доволі довго шукаємо готель і обидві полегшено видихаємо, опинившись на місці.

— Важка поїздка, — говорить Аліса, розминаючи шию. — Але ми впоралися, — усміхається й підходить відкрити багажник.

— Ого, скільки всього, — дивуюся. Тут і посуд у пакетах, і якісь ковдри, килимок, речі.

— Якось поділимося. Через вікно вночі не витягнеш пів будинку. Коли собака загавкала, я думала, в штани накладу. Боюся їх до смерті, — підхоплює одну з сумок. — Спати-и-и. Сил немає ні на що. А потім багато їсти, — бубнить, рухаючись до входу. Беру свої речі і йду за нею.

Готель — це було голосно сказано. Невелика будівля без швейцара й однією сонною адміністраторкою. Але ж свобода важливіша за якісь там умови.

— Ваші паспорти, будь ласка.

— Запишіть на мій, — Аліса кладе на стійку свої документи.

— І ваш, — адміністраторка не зводить з мене погляду. Мабуть, помітила мою розгубленість.

Мовчки дістаю паспорт. Руки тремтять. Якщо щось помітить, точно викличе поліцію. Що тоді робити? Тікати? Як швидко мене знайдуть?

Поки вона записує дані, з мене сходить сім потів. А коли подає ключі, хочеться гучно видихнути і застрибати на місці. Вдалося! Якщо вона не помітила різниці між фотографією і мною, значить у мене є шанс на нове, вільне життя.

Номери знаходяться поряд. Аліска одразу зачиняє свій на замок і через кілька хвилин за тонкою стіною зникають будь-які звуки. Мені потрібно трішки більше часу, щоб прийняти реальність і звикнути до такого бідного, навіть неприємного помешкання. Намагаючись не помічати у якому стані сантехніка, приймаю душ, одягаю піжаму й лягаю на дуже сумнівну постіль. На вигляд вона чиста, але…

Просто мені ніколи не доводилося винаймати такі кімнатки. Я звикла до гарних умов, шовкових простирадл, ідеальної чистоти. Хочеться плакати, але забороняю і, уявляючи себе щасливою, повільно провалююся у тривожний сон. Прокидаюся від гуркоту. В голові одразу спалахує думка, що мене знайшли. Злітаю зі скрипучого ліжка і дуже повільно підходжу до дверей.