Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

Споглядання лісу перебиває стукіт у двері. Не розвертаюся і нічого не відповідаю. Мого дозволу навряд чи хтось питатиме. Хтось заходить. Кроки нарощують хвилювання, але сил кричати чи розмовляти більше немає.

— Арсен запропонував вибрати тобі одяг, — говорить Віктор. У нього дуже приємний голос, якщо забути про ситуацію.

— Запропонував чи наказав? — питаю тихо, не відлипаючи очима від сосен.

— Єво, не ускладнюй собі життя. Тобі потрібен одяг? Він дає можливість його замовити, тільки в моїй присутності.

— Боїться, що викличу поліцію? — звертаю на нього погляд. Кладе ноутбук на ліжко й сідає на край.

— Десять хвилин, потім я поїду в місто забрати замовлення.

— А де саме я знаходжусь?

— Спитаєш у Лютого, — відводить очі.

— Тебе він також силою утримує? Шантажує?

— Я працюю в нього з власного бажання, доволі давно. Це все, що я можу тобі розповісти. Час пішов, — відкриває ноутбук.

Переодягнутися мені справді потрібно, тому сідаю й швидко заходжу на улюблені сайти. Їхні магазини є в столиці, я неодноразово в них бувала.

— Питання. Я маю відпрацювати за цей одяг?

— Не сміши, — усміхається, хитнувши головою.

— Гаразд, — швидко наповнюю кошик.

Спочатку піжаму та домашній костюм, потім джинси і дві футболки. Окремо вибираю кілька комплектів білизни, шкарпетки та кросівки. Як на мене, сума невелика, але хтозна, що людожер скаже. Віктор нічого не говорить. Просто забирає ноутбук з повними кошиками й виходить. Спершу йду до ванної кімнати і, зачинившись, приводжу себе трішки до ладу, а тоді лягаю спати. Якщо не вбили зранку, значить справді готові чекати, коли прийде Олег. За цей час я хоча б висплюся, бо перед очима вже темні кола пливуть.

Прокидаюся рано, бо лягла разом із сонцем. Електронний годинник на тумбочці поряд з ліжком показує шосту ранку. Сідаю й помічаю пакунки під стіною біля дверей. Багато. Невже всі мої замовлення придбав? Забираю їх на ліжко й починаю розбирати. Тут, все, що я замовляла. А ще повний пакунок засобів гігієни. Прокидається вдячність до Віктора, який все це вибирав.

Не чекаючи, йду до ванної кімнати. Зачинившись, з насолодою приймаю гарячий душ. Чищу зуби, довго розчісую волосся. Він навіть зволожувальний крем для обличчя купив. І байдуже, що не мій улюблений. Оце знання у хлопця. Стає легше. Відчуваю себе чистою, навіть нерви заспокоїлися. Залишилося лише мріяти про смачний сніданок, бо вчора в мене було голодування.

Одягнувши джинси й футболку, виходжу з ванної кімнати. Гальмую, побачивши людожера. Повернутися до ванної кімнати не можу, бо він сприйме це за прояв слабкості, тому рухаюся назустріч. Якою б відчайдушною я не була, перед його впевненістю все одно гублюся. Достатньо кинути на нього короткий погляд, щоб зрозуміти, що він не домовляється, коли вже має сформовану думку. А він має, інакше не тримав би мене тут.

— Доброго ранку, — говорить, коли майже пройшов мене.

Мовчу. Верне від його спокійного тону після вчорашнього.

— Сніданок за десять хвилин, — чую, коли відчиняю двері, і знову ніяк не реагую.

Їсти хочу, але снідати з компанією бандюків не палаю бажанням. Може, Віктор принесе щось смачне? Сьогодні я згодна на вчорашню гранолу. Через десять хвилин ніхто не приходить, через двадцять теж. А тоді гучний стукіт лише підтверджує, що панькатися зі мною ніхто не збирається.

— Тебе змушувати чи сама підеш? — питає безіменний бандит.

— Я… не голодна, — ковтаю слину.

— Мене це не турбує. Силою змусити?

— Інакше ти й не вмієш, — встаю. Чекаю поки він почне рух і плентаюся на відстані. Двері, що ведуть з холу на вулицю, манять рвонути з усіх сил й спробувати втекти, але надії на успішність немає. Потрібно думати, як все організувати, щоб не впіймали.

Коли опиняємося на кухні, він одразу сідає, а я гублюся. За столом ті самі обличчя. На мене звертає погляд лише Віктор. Арсен сидить до входу спиною.

— Постарайся наступного разу не запізнюватися, — не розвертаючись, звертається до мене. — Лідіє, що у нас на сніданок?

— Яєчня з беконом, вівсянка, сирна запіканка, круасани з шинкою та крем-сиром, — перераховує меню жінка, яка ніяк не відреагувала вчора на мою скаргу. Вони швидко називають, що будуть їсти, а тоді вона переводить погляд на мене.

— Яєчню, — промовляю тихо. Насправді я така голодна, що з’їла б все з перерахованого меню.

За прямокутним столом є два вільних місця: біля орангутана і навпроти Арсена. Сідаю навпроти, опинившись біля Віктора. Лідія подає всім замовлені страви. Людожер їсть вівсянку, читаючи щось з телефону. Кинувши короткий погляд направо, тільки зараз помічаю синець на пиці орангутана. Стає приємно, тільки мало. Хай би весь синій ходив за свою любов розпускати руки на жінок. Впевнена, я не перша, кого він бив. Їжа дуже смачно пахне, тому беру виделку й ніж і куштую. Хочеться заплющити очі, навіть звичайна яєчня зараз смакує, як ексклюзивна страва.

— Які манери, — починає реготати довбень Гриша, але погляд Арсена змушує його замовкнути.

— Якщо ти не чув про еволюцію, це не значить, що всі такі відсталі, — відповідаю чітко. Ніхто нічого не говорить. Про погляди не знаю, бо дивлюся лише в тарілку, продовжуючи їсти.

Усі доїдають мовчки. Лише я дякую, коли Лідія забирає тарілку й ставить переді мною каву. Роблю кілька ковтків, відчуваючи, як в тіло повертаються сили. Відмовлятися від їжі не можна, бо тоді втекти точно не вдасться.

— Дякую, Лідіє, — Арсен встає, завершивши сніданок. Інші роблять те саме.

Віктор допомагає жінці зібрати посуд, я вирішую повернутися до кімнати, поки переляканий Гриша не причепився. Арсен виходить за мною. Йде до сходинок й теж підіймається. Відчуття дивні. Він лякає мене, але прямої небезпеки я чомусь не відчуваю. Нагадує хижака, який не проти погратися з жертвою, але їсти не збирається.

— Я можу пересуватися будинком? — вхопившись за ручку, не відчиняю, чекаю його відповіді.