«Портрет» Ель Греко - Ростислав Феодосійович Самбук
— Коли виїхали з Желехова?
— О пів на десяту вечора.
— Чим можете довести?
— Як чим? Десь квиток у мене… — Він занепокоєно почав нишпорити по кишенях і не знаходив. Нарешті полегшено зітхнув — поклав на стіл залізничний квиток. Роман Панасович подивився на світло — так, квиток був проданий вісімнадцятого травня на вечірній поїзд.
— Отже, ви їхали поїздом Львів — Ковель, який прибуває до вашого міста о пів на сьому ранку. Хто може засвідчити, що. ви приїхали саме цим поїздом?
Семенишин знизав плечима.
— А я знаю?
— Чому не прийшли просто додому?
— А де ж я був? — Знову тривожно зиркнув на дружину. — І чому це ви мене допитуєте? — нараз підвищив голос. — Яке маєте право?
— Ми ще вас фактично не допитуємо, громадянине Семенишин, — перебив Козюренко;— Ми ведемо попереднє слідство, і у ваших інтересах казати нам чистісіньку правду. Дружина побачила вас дев'ятнадцятого травня тільки після роботи. Де ви були весь день?
— Спав. На сіні у сараї спав. Компанія в поїзді підібралась, гарні хлопці, так? Ну, півлітра випили, а потім ще і в карти гуляли. Мало не до Ковеля. Вони раніше зійшли. Був я випивши трохи, так? А з жінкою в нас… — Він не доказав і зиркнув на дружину.
Та підвелася з стільця, хотіла втрутитись, але Козюренко підніс руку, не дозволяючи:
— Назвіть, з ким їхали у поїзді.
— З хлопцями, я ж кажу. Трактористи вони, так?
— Прізвища, імена пам'ятаєте?
Семенишин закліпав повіками, скрушно опустив голову.
— П'яний був, — мовив ніяково. — Забувся… Півлітра, значить, узяли, а потім ще, так?
— Ви теж купували горілку? — примружив очі Роман Панасович. — Уночі, та ще на вокзалі, не продають.
— А я ще перед від'їздом. Півлітра…
— Мали гроші з собою? Скільки?
Семенишин засовався на стільці. Козюренко повернувся до його дружини.
— Скільки дали чоловікові на дорогу?
— На проїзд, та ще трояка.
— З них ви карбованця заплатили за готель… — Роман Панасович втупився некліпливим поглядом у Семенишина. — Снідали? — Той кивнув. — Ще півкарбованця на сніданок. Де взяли гроші на горілку?
Обличчя Семенишина вкрилося червоними плямами. Щоки обвисли.
— У Пруся. Він позичив мені сімдесят карбованців. Десятку пропили, тому й не казав дружині.
Перед Козюренком постало тіло з розтрощеним черепом. І вивернуті кишені. Навряд чи Семенишин наважився б на вбивство заради сімдесяти карбованців. Певно, сподівався, що візьме більше. Але ж при чому тут картина? Може, Прусь через Семенишина хотів переправити її кудись? Запитав коротко:
— Де гроші?
— Прошу вас… тут вони… — Семенишин поліз до шафи, витяг із нижньої шухляди загорнуті в хусточку гроші.
Роман Панасович непомітно глянув на жінку: очі в неї сповнилися жахом, губи сіпались. Раптом подумав: «А якщо все це правда? Все так, як розповідає Семенишин? Могло бути? Звичайно, могло. А «Портрет» Ель Греко тим часом…»
— Отже, ви твердите, що не знаєте, де мешкає Прусь, і ніколи не були в нього вдома?
— То щира правда! — Семенишин приклав обидві долоні до грудей.
«Якщо його відбитки пальців не ідентичні відбиткам на склянці з недопитим портвейном, — подумав Козюренко, — прямих доказів поки що нема. Звичайно, якщо не знайдемо тут картини. Отже, обшук…» Вийшов з Владовим у коридор, наказав викликати оперативну групу. Повернувшись, запитав у Семенишина:
— Наскільки мені відомо, Прусь не дуже щедра людина і нікому грошей не позичає… — Він свідомо говорив про небіжчика, як про живого, сподіваючись, що Семенишин якось прореагує на це. Але той сидів похнюпившись і не дивився на слідчого. — Чому ж він віддав вам усю зарплатню й ще пообіцяв півтисячі?
Семенишин підвів голову, і Козюренко помітив, що очі в нього забігали.
— Чому? — наполягав слідчий.
Семенишин потер свої зморшкуваті щоки кінчиками пальців. Він явно вагався.
— Відповідайте! — підвищив голос Роман Панасович.
— Прусь був у мене, так би мовити, в боргу, — нерішуче, затинаючись почав Семенишин. — Ще давно, з часів війни, коли разом партизанили. Я нікому не розповідав, так? Бо й сам я тут не дуже-то… — покрутив головою і вів далі рішуче, як людина, що ступила перший крок і їй вже нема чого втрачати. — Колись я побачив, як Прусь зняв обручку з пальця мертвої жінки, так? Він помітив, що я дивлюсь. Перестрашився, та й було чого: аби наш командир Войтюк дізнався, погано йому було б. Ну, почав благати, так? Мовляв, лихий попутав. Я кажу: «Кинь обручку!» Він і кинув. Потім обіцяв: «Я тобі все життя буду вдячний. Коли щось знадобиться, розраховуй на мене». А тут черга на машину, я й згадав, так?
— Хотіли приперти Пруся до стінки?
— Та ні. Стільки років минуло… Сподівався на вдячність. Думаю, гроші в нього є. Живе ж сам. А він мені — сімдесят карбованців… Я знаю, що півтисячі не надішле. Пообіцяв, аби відчепитися, так?
«Якщо придумано, то непогано», — подумав Козюренко.
— А ви пам'ятаєте, як з'явився у вашому загоні Прусь?:— запитав.
— Чого ж, пам'ятаю. Ми не дуже-то й довіряли йому, так? Поліцай поглумився над Прусевою дівчиною, і Василь убив його. Довелося тікати. До бандер йому не випадало, бо отой поліцай мав серед них у нашому районі багато приятелів. Ну, й пристав, до нас, так? Наш командир товариш Войтюк з їхнього села був — пожалів і взяв.
«Певно, на свою голову!» — мало не прохопилося в Романа Панасовича.
— Ми змушені провести у вашій садибі обшук, — сказав. — Скоро приїде оперативна група. Але перед цим я хотів би ще раз пересвідчитися: чи все ви розповіли правдиво і чи не криєтесь перед слідством? Повторюю, ваше щиросердне