«Портрет» Ель Греко - Ростислав Феодосійович Самбук
— І справді, Димо, — повеселішав, — що нам ділити? Зайвих двадцять карбованців на місяць? Якось і без них обійдуся. Вони тобі потрібніші. В тебе діло ще молоде, а нам, старим…
— Старий чорт! — ляснув його Сірошапка по плечу. — Три роки різниці, а вже в монахи записуєшся?.. — Він ще щось говорив, а Галицький прикидав подумки: попервах не слід балувати цього жовторотого — сотень п'ять на місяць, крім зарплати, йому цілком досить. Аби тільки не заважав… Може, й добре, що начальником цеху поставили оце сліпе котеня. Завжди можна звалити на нього провину, а воно ще й раде буде: п'ятсот шайбочок з неба впало…
Раптом щось важливе дійшло до свідомості Галицького, і він насторожився.
— Що ви сказали? — перепитав.
— Як справи з угодами на збут нашої продукції? Бо вже травень, і якщо проґавити це діло…
У Галицького нараз кольнуло під грудьми. Угоди на постачання — святая святих його і Григорія Котляра — помічника майстра. Вони не дозволять, щоб цей вискочка сунув туди свого носа.
Відповів удавано байдуже:
— Прусь був добрий хазяїн і вчасно дбав про збут продукції. Ці операції він доручав мені і Котляру, — збрехав. Про те, що Прусь брав майже половину угод на себе, вирішив промовчати. — У нас є певний досвід і зв'язки. Цех працюватиме на повну потужність. План виконаємо й прогресивку одержимо, — запевнив.
— Добре, з'ясуємо… — Сірошапка повернувся на своє місце. Висунув і засунув шухляду стола, переклав якісь папірці. Мовив, наче йшлось про дрібницю:
— У крайньому разі я можу домовитись з одним з південних комбінатів про поставку п'ятисот чи шестисот тонн яблучного пюре…
Галицький аж хитнувся назад.
— Скільки? — перепитав.
— Тонн п’ятсот, а може, й більше… — Сірошапка вдав, що розглядає щось у шухляді. Він і так, не дивлячись на Галицького, знав, якого удару завдав йому зараз. «Я тебе, негідника, наскрізь бачу, — торжествував. — А ти думав мене голими руками взяти? Цікаво, якої тепер заспіваєш?»
Та Галицький, як виявилося, був гідний партнер.
— Тоді доведеться попрацювати… — мовив роздумливо. І додав з ентузіазмом — Зате план перевиконаємо. Можливо, перехідний прапор одержимо!
— Перше місце в області здобудемо! — підтримав його Сірошапка. — Ми ще гримітимемо з вами!
«Щоб не загриміли… — подумав Галицький. — Але ж п'ятсот тонн! З кожного кілограма… Та ще й скільки піде без нарядів… Цікаво, цей Сірошапка знає, скільки можна покласти в кишеню?»
Проте Сірошапка дивився на нього простодушно, і Галицький підвівся. Треба було порадитися з Котляром. У Гриші світла голова, як Гриша скаже, так і слід робити — має, зараза, нюх справжнього гончака, бачить на десять сажнів углиб. Григорій Котляр — титан комерції. Його ще ніхто не обводив круг пальця.
Сірошапка посидів у кабінеті, машинально перебираючи папери. Фактично стіл був порожній — кілька листів, залишених Галицьким, копія наказу по заготконторі…
Вчора Сірошапка довго розмовляв з слідчим із Києва. Той розповів йому про вбивство Пруся і просив допомогти слідчим органам. На його прохання Сірошапка просидів півночі, розбираючи Прусеві папери, привезені в область працівниками міліції. Правда, Прусь був обережною людиною і не тримав нічого, що могло б скомпрометувати його. Не відзначався акуратністю — папери кидав у теки без усякої системи, накази не підшивав, як належало за інструкцією, і принципово не визнавав нумерації вхідних та вихідних…
Зацікавив Сірошапку недописаний лист, точніше, записка — усього кілька квапливо написаних слів:
«Полю. Я вчора не міг бути дома, бо…»
На цьому записка обривалася. Сірошапка показав її Козюренку, і полковник просив його, якщо буде можливість, з'ясувати, хто ця Поля.
Справді, усього кілька слів, та вони свідчили про якісь стосунки Пруся з жінкою, котру звали Поля: можливо, вона була коханкою Пруся, бувала в нього дома, заздалегідь домовившись про зустріч, а може, просто приходила, щоб навести лад у квартирі, випрати білизну…
Сірошапка вийшов у цех. Зараз, перед початком сезону, працювало не так багато робітників. Через місяць-півтора, коли почнуть завозити ягоду і садовину, заготконтора набере сезонних робітників, і тоді закипить робота. А тепер готували тару, ремонтували обладнання.
Галицький, побачивши Сірошапку, помахав йому рукою, вітаючись. Майстер займався дуже прозаїчною роботою: оглядав бочки, в котрих мали відправляти замовникам соки і яблучне пюре. Гидливо штовхав їх ногою, командував:
— На цю набийте обручі! Відкоти її, Миколо, вбік. А цій дно нове потрібне, познач крейдою…
Сірошапка пройшов мимо. Звичайно, можна було б розпитати Галицького про Полю, та Козюренко відрадив: може, вона спілкується з Галицьким, може, причетна до злочину і розпитування тільки насторожить її.
Сірошапка хотів подивитися, як ремонтують прес, та його зупинила молода жінка, запнута хусткою.
— На два слова, Дмитре Семеновичу… — мовила, знітившись.
Сірошапка підійшов до неї. Пильно глянув. Жінка не відвела очей, і Сірошапка прочитав у них якусь глибоко заховану тривогу.
— Ви мене знаєте, а я, на жаль…
— Мартою Василівною мене звуть. — Жінка метнула погляд на Галицького, і зіниці її звузились, а обличчя на-, брало рішучого виразу. — Хочу побалакати віч-на-віч!
«Що ж, — вирішив Сірошапка, — прес почекає».
— Ходімте до мене, — запропонував.
Коли вони проходили повз Галицького, той подивився на них з цікавістю і демонстративно відвернувся.
Жінка сіла біля столу, зняла хустку, розгладила її на колінах. Видно, щось хвилювало її і вона не знала, з чого почати. Сірошапка вирішив допомогти їй:
— Я вас уважно слухаю, Марто Василівно. Прошу, кажіть усе, що думаєте.
Жінка зібгала хустку, стиснула в кулаці.
— Тут таке діло… — почала не зовсім упевнено, — і, може, не моя це справа, хоча моя, бо я тут профгрупорг. Обрали недавно… — пояснила. — Та якщо б і не обирали, все одно… Бачу я вас уперше, та все ж