«Портрет» Ель Греко - Ростислав Феодосійович Самбук
— Якого вбили? — жорстоко кинув Козюренко. — Дев'ятнадцятого травня, уранці, Пруся знайшли з розтрощеним черепом у кухні. Останніми були в нього ви і Григорук. У мене є всі підстави звинувачувати вас, громадянко Суханова, у вбивстві. Ви із своїм коханцем могли вбити Пруся тоді, коли той діставав щось із тайника, обладнаного, як і у вас, у підвалі. Зараз ми влаштуємо вам очну ставку з Григоруком. Хочу ще раз нагадати: щиросердне каяття пом'якшить вашу вину.
Суханова сиділа обхопивши голову руками й сповненими жаху очима дивилася на Козюренка. Раптом сльози потекли по її щоках, залишаючи дві мокрі смужки.
— Ми не вбивали… — ледве прошепотіла. — Ні, не вбивали! — Руки в неї впали на коліна, і вона схлипнула.
Та зворушити Козюренка сльозами було неможливо. Бачив і краще розіграні сцени, звик вірити тільки фактам і логіці фактів, а сльози, істерика давно вже не впливали на нього. Правда, була одна обставина, яка суперечила логіці: добровільне зізнання Суханової, що полюбила Григорука і тому їздила до Пруся. Ця кмітлива і практична жінка не могла не розуміти, коли б вони з Григоруком насправді вбили Пруся, що це зізнання проти них. Але, може, вона була певна, що вони не залишили слідів, і тому не встигла підготувати кращої версії…
— Годі розігрувати сцени, Суханова! — підвищив голос. — Прусь спустився у підвал по картину. Де вона?
— Яка картина? — перестала схлипувати Суханова. — Я ні в чому не винна, і ви скоро пересвідчитесь у цьому!
Козюренко викликав конвоїра.
— Раджу вам, Суханова, подумати і більше не вводити в оману слідство.
Допит коханця Суханової нічого не прояснив.
Григорук одразу зізнався, що супроводжував Поліну до Желехова. Суханова хотіла упросити свого колишнього залицяльника, щоб той не переслідував їх. Вийшла з дому Пруся у розпачі, і вони посварились. Наскільки зрозумів Козюренко, Григорук мав на меті тільки меркантильні інтереси: хотів стати господарем будинку на Тополиній. Він розповів, що у відповідь на його запитання, чи домовилася Поліна із Прусем, Суханова влаштувала істерику і замість того, щоб сісти в таксі, яке чекало поблизу Прусевої садиби, подалася на автобусну станцію. Григорук наздогнав її і одвіз додому на Тополину.
Все сходилося, крім однієї деталі: Суханова твердила, що повернулася додому автобусом…
… Роман Панасович тільки-но ліг на диванчику, поклавши під бік подушку, коли на столі знову задзеленчав телефон.
— Як справи, Романе? — загудів у трубці голос начальника управління.
— Як тобі сказати?.. — почухав потилицю Козюренко. — Посуваються потроху.
— Ага, — засміявся той. — Розумію, глухий кут. От що, облиш усе і їдьмо обідати. Ти не забув, що обіцяв Ніні Павлівні? А сам уже два дні носа не показуєш.
Козюренко згадав, якими варениками годувала їх Ніна, і нараз відчув такий голод, що ковтнув слину й признався:
— Знаєш, друже, я й справді страшенно хочу їсти…
Вони поїли запашного розсольнику, і Ніна поставила на стіл тарілки з печенею. Роман Панасович задивився на картоплю, що парувала, й ніяк не міг збагнути, які асоціації вона викликає в нього. Нарешті згадав і розповів, як вони з сестрою колись продавали подушки.
… Було це давно. Він тоді ще був восьмирічний хлопчина. Вони недавно приїхали до Києва з села, де мати вчителювала, і ще як слід не влаштувались. Мати захворіла, лежала з температурою і послала Романа з Надійкою на товкучку. Перед цим довго радились, що продати. Речей зайвих не було — отож вирішили збути подушки: адже під голову завжди можна щось покласти. Надійка й Ромко взяли дві великі, в червоних насипках подушки і бадьорі подалися на базар. Та настрій у них одразу зіпсувався, коли вони побачили велетенське скопище людей.
Це була справжня стихія. Людський натовп вирував, наче море, а над ним стояв неймовірний гамір. Тут панували свої неписані базарні закони. Скраю мали свої постійні місця «розкладники». Вони продавали всілякий мотлох: різного діаметра дроти, букіністичну літературу, старорежимні замки з секретами, мідні крани, старі черевики й «крик моди» — вишиті гладдю килимки з гномами та лебедями.
За розкладкою тупцювали ті, що продавали старі пальта, штани, сукні та білизну — одяг, який тут же примірявся під захоплені вигуки перекупників. Ще далі на довгих столах стояли закутані в старі ватяні ковдри каструлі з гарячим борщем, супом, домашнею печенею, від якої йшов запашний дух лаврового листу й тушкованого м'яса. Серед натовпу сновигали меткі хлопчаки й дівчатка з відрами води й алюмінієвими квартами і горлали на всі заставки:
«Ка-аму вади ха-алодной, ка-аму вади?..»
Їм ніби вторували хрипкі пропиті голоси чоловіків, які крутили ногами дерев'яні верстати з насадженими на вісь точилами й зазивали:
«Та-ачить на-ажі—но-ожиці!..»
Ромко з Надійкою боязко зайшли в базар і виставили поперед себе подушки. Ромко був певен, що зараз на них накинуться, вириватимуть подушки один. в одного й заплатять значно більше, ніж вони визначили вдома, — не по десятці за кожну, а принаймні по п'ятнадцять карбованців. Він уже знав ціну грошам. За карбованець можна було купити хліба, цукру й молока. А червінець вважав сумою мало не казковою: за нього в «Сарабкоопі» важили й м'ясо, й оселедці, та ще й давали здачу.
Але до них ніхто не підходив, і Надійка вирішила, що вони стали не на тому місці. Почали проштовхуватись через усю товкучку до розкладки.
Ромко міцно притискав подушку до грудей, роздивляючись на базарні дива. Постояв трохи перед дядьком, який тримав на долоні дві кульки. Дядько раз по раз підкидав одну з них. Вона спритно падала йому на долоню, і тоді лунав постріл — біля дядька приємно пахло сіркою. Ця забава так сподобалась хлопчакові, що він ладен був стояти тут хоч цілий день, але Надійка повела його далі.
Раптом через Ромкове плече простяглася рука з чорними півмісяцями нігтів і схопила подушку. Хлопець злякано притиснув її до грудей.
«Продаєш?» — почулося десь угорі.
Ромко задер голову і побачив, що на нього дивиться хитре, прискалене проти сонця око. Друге око зиркало
