«Портрет» Ель Греко - Ростислав Феодосійович Самбук

— Як то не так? — удав, що не зрозумів, Сірошапка. — Наскільки мені відомо, план виконується…

Певно, йому не слід було казати цього, бо жінка якось одразу зів'яла.

— Отак усі, — мовила розгублено, — кому не скажеш…

— Пробачте, Марто Василівно, хочу вислухати вас до кінця.

— Тут мене за скандалістку вважають, — жінка раптом заговорила швидко, — але, подобається чи не подобається, казатиму в очі. Прусь з роботи хотів вигнати, та профгрупорг я… Галицький — бачили, як подивився! На жаль, нема у мене ніяких доказів, хочете — слухайте, не хочете — піду…

— Та я ж вас слухаю уважно.

— Прусь був шахрай і Галицький теж! — відрубала жінка.

— У вас є факти?

— Аби ж були. З фактами я б до міліції пішла. Я з вами тому й розмовляю, що людина ви тут нова, і цей пройдисвіт Галицький намагатиметься обкрутити вас круг пальця. Ото й застерігаю.

— Дякую, — відповів Сірошапка зовсім щиро. Коли б знала ця жінка, якої він сам думки про Галицького. — Я зважу на ваші застереження. Але чому ви так думаєте?

— Та всі знають, що вони шахраї.

— Так я можу про кожного сказати.

— Не про кожного. Скільки Галицький одержує? Взимку — сто карбованців, ну, влітку значно більше, але жінка його не працює, двоє дітей, а подивіться, який будинок звів! До себе вони не запрошують, та люди знають, чого тільки в хаті нема! От Прусь — той був хитріший. Беріг копійку.

— Кажуть, сварився останнім часом з Галицьким? Марта Василівна скрушно похитала головою.

— З одного яйця вилупились. Сьогодні посварилися — завтра помирились!

— І все ж могли чогось не поділити… Тим більше, що Прусь, кажуть, був відлюдько…

— Про людське око — відлюдько, а коханку мав… Поліну якусь.

— Звідки знаєте?

— Та чула…

— От що, Марто Василівно, — почав, — ви сьогодні мені сказали багато. Ця розмова залишиться між нами, самі розумієте. Скажіть іще тільки, що ви знаєте про Поліну?

— Знаю, що вона живе у Львові, і Прусь учащав до неї. Та краще Ніну розпитайте. Це вона мені казала.

— Хто така?

— Разом працюємо.

— Попросіть її зайти зараз до мене.

Ніна, пухкенька вродлива молодиця, розповіла, що навесні Прусь і Галицький їхали до Львова заготконторівським газиком. Попросилася й вона. Прусь спочатку не хотів її брати, та потім усе-таки погодився. До машини кинули два ящики яблук, і Прусь завіз їх на Тополину вулицю. Ще чула, як Галицький запитав:

«Завтра повернешся? Вітай Поліну…»

Потім Прусь із шофером вивантажили ящики. Ні, Ніна не пам'ятає номера будинку, але навколо садиби зелений паркан і біля хвіртки росте каштан.

Коли Сірошапка вийшов на подвір'я, Галицький гукнув його.

— Обмити треба твою нову посаду! — підморгнув змовницьки. — Ввечері гайнемо до Львова, я тебе з дівчатами познайомлю.

— Атож, — згодився Сірошапка. Козюренко наголошував, що треба здобути довір'я цього типа, а в ресторані Галицький може розбалакатись…

— Чого до тебе оця плетуха приходила? — поцікавився Галицький. — Скаржилася?

— Пусте… — махнув Сірошапка. — Усім не догодиш!

— Точно, усім не догодиш! — повеселішав Галицький. — Отже, до вечора?..

Гриша Котляр на власній «Волге» одвіз Сірошапку до облспоживспілки. Той сидів на задньому сидінні разом із Галицьким — зітхав крадькома і скаржився на головний біль. Гриша запропонував похмелитись, та Сірошапка рішуче відмовився.

— Сьогодні мушу бути в начальства, — пояснив. — Треба оформити особову справу. Незручно, коли тхне…

— А завкадрами тобі знайомий? — почав обережно випитувати Галицький. — Його теж не завадило б…

— Познайомилися два дні тому, — пояснив Сірошапка.

— Може, ми тебе підождемо? — запропонував Галицький.

— А якщо я затримаюсь? Цех залишився без ока — ні начальника, ні майстра… Так зовсім до ручки дійдемо.

— Слушно, — схвалив Галицький. — Діло насамперед. Ти, Димо, починаєш мені все більше подобатись. — Кажучи це, безсоромно брехав: волів мати начальником людину безініціативну або п'янюгу. Зітхнув і подумав, що даремно нарікає: могли б замість Сірошапки прислати когось непитущого, і тоді…

Сірошапка постояв у вестибюлі облспоживспілки. Упевнившись, що синя «Волга» зникла в кінці вулиці, подзвонив Козюренку й домовився про зустріч.

… Роман Панасович супився. Слухав Сірошапку мовчки, і той, соромлячись подробиць учорашньої пиятики, червонів. А Козюренко думав про те, яка в них усе ж важка робота: хлопець цей, Сірошапка, гарний і чистий, та ось попросили допомогти слідству — і вже зіткнувся з брудом.

Розповідав про все з відразою. Козюренко мимоволі згадав своє перше зіткнення із злодійським світом. Це було давно, але він пам'ятав навіть найменші деталі, так вони вкарбувалися йому в пам’ять…

Сірошапка вже закінчив розповідати, а Козюренко все ще мовчав, не в змозі скинути тягар спогадів. Налив собі півсклянки води і, перехопивши Сірошапчин погляд, підсунув пляшку до нього.

— Будинок на Тополиній і коханка Пруся — цікаво… — мовив нарешті. — Тепер от що: алібі Галицького не підлягає сумніву. Ми перевірили — він вісімнадцятого травня був у Миколаївській області. Котляра вісімнадцятого приблизно до половини одинадцятої ночі бачили в ресторані «Інтурист». Та, маючи свою «Волгу», можна за півгодини доїхати до Желехова. Гадаю, там, де йдеться про гроші, рука в нього не затремтить. Ну, що шахраї вони — зрозуміло. Галицький і Котляр, мабуть, уже трохи повірили вам… Дозвольте їм і далі обробляти себе. Вони визнають вас своїм, коли Галицький хоч трохи візьме гору. Але відразу зіграти з ним у піддавки небезпечно — цей лис може щось відчути. Не піддавайтесь, боріться за владу. — Подумав і додав — Недовго вже їм гуляти… А будинок на Тополиній перевіримо сьогодні ж…

… Спочатку «працівники» інвентарного бюро зайшли