«Портрет» Ель Греко - Ростислав Феодосійович Самбук

Роман Панасович присунув стілець до начальника цеху, мовив відверто:

— Повірте нам, шановний товаришу, що ця справа, може, не така проста. Але ви, мабуть, розумієте, що робота Наша специфічна — повинні тримати язик за зубами. Тому, якщо можна, не розпитуйте нас..

Начальник цеху скосив на нього хитре око.

— Добре, — згодився. — Отож, що я думаю про Яшка? План він виконує, ініціативний. Робітник непоганий, не сачок, коли треба, з власним часом і вигодою не рахується.

— Зараз він на заводі?

— Робочий день ще не закінчився…

— І на цьому тижні кожного дня працював?

— У понеділок брав відгул… — Начальник цеху лише на мить затнувся і сказав твердо — Але не вийшов на роботу й у вівторок. Я йому, правда, прогулу не записав: Яшко — робітник сумлінний і обіцяв відпрацювати поза робочим часом.

Роман Панасович мимоволі перезирнувся з Владовим.

— Скажіть, будь ласка, — запитав швидко, — ви бачили Семенишина у вівторок?

— Бачив. Після роботи Яшко заходив до мене. Він недалеко живе, — визнав за необхідне пояснити. — Пробачався: мовляв, у поїзді трапилась компанія й добряче хильнули. Приїхав і ліг відсипатись.

— О котрій годині він був у вас?

— Близько п'ятої.

— Ви знаєте, в якій справі відлучався Семенишин?

— Чом не знав би? Всі знають. Черга в нього на «Запорожець» підходить — їздив до якогось свого давнього знайомого позичати гроші.

— І позичив?

— Здається.

— І останнє. Ви казали, що живете недалеко від Семенишина. Чи бували ви у нього? Який він сім'янин?

Начальник цеху розвів руками.

— Сім’я як сім'я… Живуть… Ну, трапляється, коли Яшко закладе зайве, то й розмови, звичайно, точаться небажані.

— Кажіть уже прямо: скандали, — втрутився слідчий з міського відділу.

— Можна й так назвати, — згодився начальник цеху. — Але Семенишин чоловік порядний. Діти в нього гарні, і жінку свою він поважає.

— Маємо до вас прохання, — довірливо нахилився до начальника цеху Козюренко. — Чи не могли б ви затримати Семенишина після роботи, скажімо, на півгодини? Але про нашу розмову… — приклав пальця до уст. — Це в інтересах самого Семенишина.

Начальник цеху незадоволено гмукнув, проте згодився. Коли він вийшов, Роман Панасович наказав Владову:

— Негайно зв'яжіться з вокзалом. Уточніть розклад руху поїздів у желехівському напрямі. І автобусів. А вас, — звернувся до слідчого, — прошу підготувати постанову на обшук у Семенишина. Подзвоніть до міліції, щоб опергрупа була напоготові.

Роман Панасович стомлено відкинувся на спинку стільця. Владов скоса позирав на нього, намагаючись відгадати, про що думає ця знаменита людина: напевно, складає план допиту небезпечного злочинця…

Тим часом Романові Панасовичу просто хотілося спати: спекотний день і не дуже гарна дорога давалися взнаки… Непомітно потер скроні, і ковтнув із склянки теплуватої води й нетерпляче запитав у старшого лейтенанта:

— Ну, що там у вас, Петре?

Той, дописавши кілька цифр у блокноті, поклав трубку.

— Поїзди з Желехова на Ковель ідуть тричі на добу. Прямий із Львова до Ленінграда проходить через Желехів о дванадцятій годині чотири хвилини, прибуває до Ковеля через шість годин. Приміський Львів — Ковель. Цей виходить із Желехова о двадцять першій двадцять сім, прибуває о пів на сьому ранку. І ще один на Брест. Час виходу з Желехова — п'ятнадцять нуль сім, прибуття до Ковеля — двадцять дві вісімнадцять.

— Автобуси?

— Є тільки два із Львова до Ковеля через Желехів. Нічний зупиняється в Желехові близько п'ятої години й прибуває до Ковеля об одинадцятій чи трохи пізніше. І денний. Той виходить із Львова о дев'ятій двадцять п'ять, приблизно годину йде до Желехова і ще шість до Ковеля. Отже, сюди він прибуває десь близько сімнадцятої години.

— Семенишин міг повернутися нічним автобусом, — швидко прикинув Роман Панасович. — Уночі потинявся по Желехову або пересидів десь у парку… А втім, чого гадати, їдьмо.

Невеличкий, з червоної цегли будиночок Семенишина тонув у зелені. Перед вікнами цвіли якісь жовті квіти, а вздовж доріжки, що вела до ґанку, пишалися своєю красою величезні червоні й білі півонії. Владов штовхнув хвіртку — не замкнуто. Зійшли на ґанок, подзвонили — ніхто не відповів. Подзвонили ще, нараз їх покликали з саду тонким голосом:

— Що вам треба, дядьки?

Козюренко перехилився через бильце ґанку. Під деревами стояв хлопчисько років десяти в коротких штанях і картатій сорочці. Білявий, кирпатий.

— Тато чи мати вдома? — запитав Роман Панасович. — Ти ж Семенишина син?

— Атож, Семенишинів. Але батьки на роботі.

— А можна на них почекати?

Хлопець стенув плечима.

— Вони скоро мають бути. — Він дивився відкрито, та все ж насторожено.

Козюренко розумів, що хлопця слід заспокоїти. Але як? Мовив непевно:

— Ми з області, і нам треба побалакати з твоїм батьком. Тебе як звуть?

— Олегом.

— То де можна почекати?

— А заходьте до хати. Там є радіо й газети.

— А ти не хочеш разом з нами до компанії? Де Ліда?

Незнайомці знали, як звуть його сестру, і це остаточно переконало хлопця, що вони люди свої.

— У школі. Вона ж на другій зміні.

— А-а… — протягом сказав Владов так, наче все знав і тільки випадково забув.

— Кажуть, скоро ви на «Запорожці» їздитимете? — запитав Роман Панасович, влаштовуючись на диванчику.

— Батько казали, що цього літа одержимо… — І додав радісно — Він хоче червоного кольору…

— А ти?

— І мені теж подобається.

— Ну й добре, — втрутився Владов — Якщо грошей назбирали, то які ж можуть бути розмови…