«Портрет» Ель Греко - Ростислав Феодосійович Самбук
Роман Панасович, пересівши до столу, почав гортати матеріали про партизанський загін, у якому перебував Прусь.
Загін був невеликий, і масштаби його діяльності не вельми вражали. Становище загону ускладнювало те, що доводилось відбиватися і від гітлерівських каральних частин, і від місцевих бандерівців. Партизани весь час маневрували, іноді перебазовувались аж у карпатські ліси, де пересиджували особливо небезпечні зимові місяці.
Організував загін і керував ним односельчанин Пруся — колишній голова сільради Войтюк. Він загинув під час нападу на німецьку валку. Поки партизани навантажували вози, до гітлерівців підійшло підкріплення. Зав’язався бій. Войтюк із групою бійців затримував ворога, щоб дати можливість партизанським підводам від'їхати якнайдалі. Потім партизани поділились на групи й стали відходити до бази. Войтюк на збірний пункт уже не повернувся. Останнім, хто його бачив, був Прусь. В архіві збереглося свідчення Пруся: гітлерівці підстрелили його коня, і він почав розвантажувати підводу, щоб заховати ящики. В цей час на нього наткнувся Войтюк з Івасютою — бійцем їхнього загону. Командир уже був поранений і наказав відступати, бо вороги підійшли зовсім близько. Партизани перебігали галявину, гітлерівці вбили Івасюту і вдруге поранили Войтюка. Однак Прусь не покинув його, ніс на плечах мало не півтора десятка кілометрів, та, на жаль, урятувати командира не пощастило: Войтюк помер у нього на руках, і Прусь сам поховав його.
Розповідь була настільки вірогідна, що ніхто в ній не усумнився. Новий командир загону представив Пруся до нагороди, і після визволення Львова той одержав медаль «За відвагу».
Роман Панасович заварив собі ще півсклянки кави. Уявив, як все могло статися насправді. Поставивши на підводу ящики з цінними трофеями, Прусь погнав коня не до місця збору партизанського загону, а добре знайомими йому лісовими путівцями до свого села. Козюренко перевіряв по карті: село за вісімнадцять кілометрів од дороги, де. загін напав на гітлерівську валку. Залишив трофеї в родичів чи знайомих, а може, просто заховав десь і вже тоді рушив на базу. Тут його здибав Войтюк з Івасютою. Можливо, командир і справді був поранений. Звичайно, він не міг не запитати у Пруся, чому той їде від села та ще й на порожньому возі. І тоді Прусь знищив їх — підступно скосив автоматною чергою. Командира поховав, а труп Івасюти просто кинув у лісі. Розповідаючи у загоні про загибель Войтюка, перекрутив факти, змалювавши свої дії як геройські…
Козюренко зітхнув: звичайно, це його здогад. Але, мабуть, так воно і було, хоча довести злочин Пруся тепер уже неможливо.
Задзвонив телефон: Владов повідомляв, що чергову нарешті розшукали й привезли до райвідділу міліції.
Роман Панасович розклав на столі з десяток фотографій. Жінка, яку привів старший лейтенант, цікаво глянула на нього, усвідомлювала, що потрібна міліції: сам дільничний привіз на машині. Вона присунулась До Козюренка й зашепотіла таємниче:
— Я, товаришу, прямо скажу: він, і більше ніхто… Обличчя в нього, що в того злодюги, а очі так і бігають, так і бігають… Я одразу хотіла подзвонити в міліцію, та сумнів мене взяв: товариш Прусь така солідна людина, що не водитиметься із злодіями.
Роман Панасович підвів жінку до стола.
— Гляньте, чи нема його тут?
Чергова одразу тицьнула в одну з фотографій.
— Ось він, голубчик. Точно він. Я, його впізнала, злодюгу. Тепер не відкрутиться… Трохи молодший тут. Ах, ти ж убивця, ірод проклятий!..
Козюренко мовив підкреслено офіційно:
— Громадянко Коцюба, прошу вас ще раз уважно подивитися на це фото. Ви стверджуєте, що на знімку чоловік, з яким ви бачили вісімнадцятого травня Василя Корнійовича Пруся?
— Атож, стверджую. Та я його і серед тисячі впізнала б.
— Що ж, тоді дякую вам. — Роман Панасович подав жінці руку. — До побачення.
Видно, тітка Маруся не чекала такого фіналу, сподівалась, що її розпитуватимуть, складатимуть протоколи, нарешті, радитимуться, як затримати вбивцю, а тут — до побачення…
Ступила крок до Козюренка, хотіла сказати щось, та Владов добре знав службу — прочинив двері й звелів:
— Пройдіть, громадянко!
Коцюба міцно стулила губи і ображено зиркнула на Романа Панасовича: отака шана за викриття злочину. Та Козюренко вже знову поринув у справи і не помітив її погляду. Він дістав з шухляди супровідну до фотографії.
Яків Григорович Семенишин. Робітник Ковельського цегельного заводу. 1917 року народження. Адреса…
Глянув на годинник. Тільки пів на одинадцяту, і якщо зараз виїхати, можна по обіді бути в Ковелі. Кинув до портфеля папери, зубну щітку й наказав Владову подавати машину…
… На Ковельський цегельний завод вони прибули разом із слідчим карного розшуку місцевої міської міліції; Завідуючому відділом кадрів пояснили, що розслідують заяву, яка надійшла до міліції, — щось пов'язане з продажем крадених речей. Попросили покликати начальника цеху, де працював Семенишин. Чекаючи на нього, Козюренко заглибився в особову справу, яку приніс завідуючий. Мало не свиснув від несподіванки: Яків Григорович Семенишин воював в одному партизанському загоні з Прусем. Але нічим не виказав свого подиву. Професійна звичка — загнуздувати емоції, приховувати їх. І все ж усвідомлення того, що нарешті, можливо, натрапив на справжній слід, завжди збуджувало й приносило задоволення. Адже Прусь із Семенишиним могли бути спільниками ще з часів війни, а може, Семенишин у чомусь підозрював Пруся і шантажував його…
Прийшов начальник цеху — статечний, сивуватий чоловік із хитрими очима. Роман Панасович запитав у нього, що той думає про Семенишина.
— Виходить, ви з міліції? — чи то здивувався, чи то схвалив начальник цеху й розгладив свої пишні вуса. — І цікавитесь Яшком? І що ж він, дозвольте вас запитати, накоїв?
Козюренко побачив, як спалахнув слідчий з міської міліції, і зупинив його непомітним рухом руки. Знав, що
