Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Тихо! — прошепотів я Мовчуну. Не дав лізти до віконця і стріляти. — Він осліплений, може, не побачить, де ми ділися.

— Сукі, бля! Где ви єсть? — проревіло чудовисько, і ми почули, як воно потягнуло повітря. Принюхувалося. — Ах ви ж криси грьобаниє! — загиготіла тварюка і пішла до нас.

Ми полізли подалі темним коридором.

— Тут не дістане, — прошепотів Мовчун.

— У нього рука подовжується, — попередив я.

— Як?

— Зараз побачиш!

Удар від якого будівля аж затремтіла. Іскри, пилюка. Чудовисько пробило стіну, засунуло руку в підвал. Завдовжки рука була метрів два з половиною, завтовшки як тулуб дорослого чоловіка. Але несподівано почала подовжуватися, ось уже, наче величезна змія, полізла коридором, уважно перебираючи товстезними пальцями всі кутки, щоб ми не сховалися. Рука шукала нас. Мовчун показав мені гранату. У підвалі було темно, але я роздивився її і кивнув. Будь-хто на його місці злякався б, але Мовчун був спокійний. Показав мені на двері поруч. У нас не було часу домовлятися, але ми одразу зрозуміли один одного. Я розігнався і вдарив у двері плечима. Вибив їх. Мовчун кинув гранату й поцілив у долоню. Чудовисько схопило гранату, почало м'яти. Пролунав вибух. Осколки засвистіли в підземеллі, але ми з Мовчуном були у безпеці. Чудовисько почало матюкатися.

— Тікайте! — Мовчун показав на брудне віконце, що виходило на вулицю. — Я прикрию.

— Тримай! — я подав йому штикову лопату. У цій підвальній кімнатці було багато інструменту. Мабуть, тут його поскладали двірники. Я схопив сокиру. Ми почули, що рука, яку трохи зупинив вибух, знову рушила вперед. Вона видовжилася метрів на десять, і це була не межа.

— Ось це краще! — Мовчун показав на металічну каністру. Пахло бензином.

— Те що треба! — прошепотів я.

У цей момент рука, мабуть, почула нашу розмову, полізла не прямо коридором, а заповзла до кімнати. Я побачив, що вибухом відірвало один палець, іще один пошкодило. Але вона залишалася вкрай небезпечною. Коли залізла до приміщення, несподівано піднялася дибки, так, що вцілілі пальці аж впиралися у стелю.

— Давай! — сказав Мовчун, замахнувся і увігнав лопату в руку. Пирснула кров, чудовисько заревіло, рука вирвала лопату, легко зламала руків'я, а потім ударила кулаком у стіну. Мала б розчавити Мовчуна, але той устиг відстрибнути. Схопив гострий лом, яким узимку збивають лід, і вдарив. Пробив наскрізь, ще й увігнав у підлогу. Я розкрив каністру і почав виливати бензин. Рука смикнулася й полізла до виходу, але лом став поперек дверей і зупинив її. Я чиркнув запальничкою і кинув у коридор. Бензин, розлитий по руці, спалахнув. Страшно ревучи, чудовисько смикало руку, але не могло її вирвати.

— До вікна! — крикнув я. Мовчун підсадив мене, я відчинив вікно, він випхнув мене на вулицю, виліз сам. Нас побачили перелякані громадяни, які почали розбігатися, бо злякалися автомата. Те саме зробили кілька міліціонерів.

— Треба добити! — крикнув я.

Ми побігли у двір. Побачили там чудовисько, що ревіло і смикало руку з підвалу, звідки валив чорний дим.

— У голову! — закричав я, хоча можна було обійтися й без цього. Мовчун і так розумів, прицілився і став сікти короткими чергами в голову. Чудовисько заревіло, схопило себе за руку і відгризло її, після чого кинулося до нас. Воно вже було не таким великим, як раніше. Але його цілком би вистачило, щоб нас убити. Мовчун перезаряджав автомат, у мене зброї не було, втекти ми б не встигли. Але я звик, що боротися треба до останнього, тому кинувся убік. Розраховував, що хоч одному з нас удасться врятуватися. Чудовисько мало б погнатися за Мовчуном, бо в того був автомат, але кинулося за мною. Я біг якомога швидше, а потім відчув удар у землю. За мить щось схопило мою ногу. Я впав, намагався вирватися, але чудовисько міцно тримало мене лівою рукою. Якби права в нього залишилася, воно б розчавило мене, але рука була тільки одна. Чудовисько потягнуло мене до себе. Я знав, що буде далі: воно схопить мене своєю пащею і перекусить навпіл. Я кричав, виривався, я звик, що боротися треба до останнього, байдуже, чи є хоч маленький шанс урятуватися. Пролунали постріли. Це Мовчун перезарядив автомат і стріляв довгою чергою. Кулі потрапляли в голову, дірявили її, але чудовисько наче не помічало. Воно підтягло мене, підняло і відкрило пащу, з якої смерділо стервом. У Мовчуна закінчилися набої.

Цієї миті пролунав постріл із гранатомета. Я не військова людина, але специфіка моїх наукових інтересів призвела до того, що я почав знатися на легкій та важкій стрілецькій зброї. Ручний протитанковий гранатомет. Вибух. Я з подивом побачив, що голова чудовиська дивно затремтіла. Воно захиталося, а потім голова впала прямо на мене, і я знепритомнів.

(Більше про Шпиля можна дізнатися в романі «Одного разу на Дикому Заході», книжці оповідань «Івченко об'єднує Україну», а також в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України»).

Розділ 2

План дій

Прокинувся у лікарняній палаті. Щоправда, трохи дивній, без вікон. Двері були, а вікон — жодного. Але це я помітив потім. Наді мною стояв чоловік у білому халаті й плескав мене по щоках.

— Він прокинувся, — сказав чоловік у халаті — мабуть, лікар. Дивився кудись убік. Там я помітив іще одного — в костюмі й краватці. Лисуватий, із неголеною пикою і уважним поглядом. Лікар вийшов.

— Добрий вечір, — сказав чоловік у костюмі.

— Хто ви? — спитав я.

— Не впізнаєте? — Він здивувався, аж, здається, трохи образився. — Що, телевізора не дивитеся?

— Немає часу, — розвів я руками.

— А про Пастора чули?

— Про Кривавого Пастора?

Так звали одного з київських можновладців, героя анекдотів і мемів.

— Чув. А що?

— Так я ж і є — Кривавий Пастор. — Він посміхнувся.

— Ви?

— Я. Як почуваєтеся?

— Де я?

— У бункері, глибоко під землею, тут ми можемо бути в безпеці.

— Я б не був такий самовпевнений. Що з моїм охоронцем?

— Усе добре, він живий і здоровий.

— Він виявив героїзм.

— Я знаю. — Пастор кивнув.

— Звідки взявся гранатомет? — я згадав бій у центрі Києва.

— Вам просто шалено пощастило. Боєць повернувся з АТО і, порушивши закон, привіз із собою трохи зброї, яку зберігав на квартирі в коханки. Коли почув стрілянину, втрутився.

— Він урятував мене.

— Так, пане Владюшо, я знаю.

— У нього ж не буде неприємностей через ту зброю?

— Ні, ми все