Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Ми будемо вже далеко.

— Сподіваюся, — кивнув я. Гвинтокрил дуже хитнуло. Я ледь не впав із крісла.

— Що таке? — крикнув генерал.

— Та незрозуміло! — крикнув пілот у відповідь. Судячи з голосу, досить-таки переляканий. — Порив вітру, чи що?

— Приземляйся! — закричав я, бо розумів, що в таку тиху погоду, як зараз, ніяких поривів вітру бути не може. — Приземляйся!

Генерал здивовано подивився на мене. Підбіг полковник.

— Я не можу! — крикнув пілот.

— Накажіть йому приземлятися, інакше нам кранти! — закричав я генералові. Той вагався. — Хоч би маневруй! Тебе зараз зіб’ють! — заволав я. Пілот чомусь послухався, гвинтокрил різко пішов ліворуч і вниз, потім праворуч і вгору, потім почав вихилясувати у повітрі. — Накажіть йому приземлитися. Там у нас буде шанс, а тут ні! — сказав я генералові. Той зблід і заблимав.

— Чорт! — закричав пілот, і гвинтокрил розвернуло від удару. Солдати з автоматами попадали з крісел, кинулися до ілюмінаторів, аби щось роздивитися, але там була ніч.

— У нас у кращому разі кілька секунд! — прошипів я.

— Сідай! Терміново сідай! — крикнув генерал.

— Куди? — заволав пілот.

— Куди завгодно!

Генерал закричав і поліз до пістолета в кобурі. Пілота переконувати не треба було, і ми різко пішли на зниження. Потім був потужний удар. Я чекав чогось такого. Щосили схопився за сидіння, але мене легко викинуло геть. Ударився головою і знепритомнів. Чув якісь голоси. Хтось штовхався. Кудись тягнули. Все було наче уві сні. Потім запалили світло. Великий вогонь, якісь маленькі вогники.

Опритомнів від того, що мені дали по обличчю. Полковник.

— Підводься! Ну! — Він шепотів, геть переляканий, і важко дихав. Ми були в кущах, неподалік чулися постріли. — Опритомнів? Ходімо! — Полковник говорив пошепки. У правій руці тримав пістолет. Поруч був охоронець.

— Де генерал? — спитав я.

— Там. — Полковник кивнув кудись убік. Я побачив полум’я. Мабуть, палав гвинтокрил. Ще постріли, потім крики. Охоронець підняв автомат. Мабуть, хотів стріляти.

— Ні! — Я схопив його за руку. — Не треба, бо нас помітять!

— Відступаємо! Швидше!

Ми підхопилися і побігли. Бігти вдавалося не дуже, бо ноги не слухалися. Боєць мені допомагав не впасти, в голові паморочилося. Я намагався йти, потім різко зупинився. Боєць здивовано подивився на мене. Я швидко почав знімати куртку. Пальці не слухалися, не могли розстебнути ґудзики. Полковник, що вже пробіг уперед, повернувся.

— Ти що робиш? — прошепотів мені. — Холодно!

— Цить! — прошипів я. Скинув куртку. — Граната в тебе є?

— Що? — ошелешено спитав полковник.

— Є, — кивнув боєць.

— Для чого тобі? — спитав полковник.

— Треба. Давай! — наказав я. Боєць здивувався.

— Ти вмієш із нею поводитися? — спитав полковник.

— Зараз побачите.

Узяв гранату з рук бійця. РГД-5. Мабуть-таки, в Києві передбачали ускладнення, коли відправили генерала з добре озброєною охороною. Дістав із кишені складаний ніж. Відрізав шматок шнурка зі свого кросівка. Обв’язав тим шматком гранату, а кінчик прив’язав до камуфляжної куртки. Якщо хтось різко смикне її, шнурок злізе, важіль звільниться, і ударник розіб’є капсуль. Обережно поклав. Полковник і боєць дивилися за мною. Спочатку схвильовано, а потім уже захоплено.

— Ходімо!

І ми побігли. Здається, лісосмугою. Позаду пролунав вибух. Може, баки гвинтокрила, а може, там був якийсь боєзапас. Бігли далі. Я потроху отямлювався, пришвидшувався. Раптом новий вибух — і ревіння. Хтось поспішав і смикнув знайдену камуфляжну куртку. Отримайте і розпишіться, дорогі друзі!

— Сюди! — прошепотів я. Ми повернули праворуч, до іншої лісосмуги. Потім забігли в невеличкий ярок між ланами. Було темно і холодно. Зима. Трохи відпочили, прислухалися. — Що з генералом?

— Він наказав узяти тебе і відступати. А сам залишився затримати ворога. Що то було? — спитав полковник. У нього тремтіли руки. Боєць зайняв позицію, готовий відкрити вогонь. Мені сподобалася ця діловитість.

— Не знаю, — відповів я.

— Це ж на тебе полюють! — прошипів полковник.

— Полюють зараз на нас усіх.

— Генерал загинув? — спитав полковник.

— Ну, судячи з того, що стрілянини не чутно, — мабуть, так.

— І що ми будемо робити далі?

— Спробуємо вижити. Але для цього треба бути дуже обережними. В тебе є телефон?

— Ні. Нам наказали здати їх іще перед вильотом з Києва.

— Правильно зробили. Ходімо!

Ми побігли лісосмугою далі. За кілька хвилин добігли до місця, де лісосмуга розходилася у два боки. Там я встановив розтяжку. Боєць мені допомагав, а полковник тремтів поруч.

— Заспокойся, — наказав я йому. — Опануй себе! Інакше нас знайдуть!

— Й-й-й-як? — спитав полковник, якого трясло, наче у лихоманці.

— Чудовиська відчувають страх. За твоїм страхом вони вийдуть на нас.

— Ч-ч-ч-чудовиська? — Полковник закляк. Боєць здивовано подивився на мене.

— А ти думав, це спецура ГРУ напала спочатку на автобус, а потім збила гвинтокрил? — спитав я. Розтяжка була готова. — Ходімо!

— 3-з-з-зачекай! — Полковник схопив мене за руку. — В-в-в-вони п-п-п-полюють з-з-з-за т-т-т-тобою.

— І як ти здогадався? Нам треба відступати! Інакше вони нас таки вполюють!

— Т-т-т-тебе! Їм п-п-п-п-потрібен т-т-т-ти! Я н-н-н-не хочу! Я п-п-п-піду! — прошепотів полковник.

— Іди. Скажи тільки, куди ви мусили мене привезти.

— Д-д-до ад-д-д-міністрації п-п-президента.

— Добре. Обирай, куди підеш, — запропонував я. Полковник пішов праворуч. Навіть не пішов, а побіг. Ламався через кущі, як кабан. Я подивився на бійця. — А ти як?

— У мене наказ. Доставити вас до Києва. Я з вами.

Йому було років тридцять, вище середнього зросту плечистий.

— Тоді вперед.

Ми побігли лісосмугою. Пробігли метрів триста, а потім я побачив яму. Здається, те що треба. Пробігли ще метрів п’ятдесят, а потім я різко стрибнув убік. — За мною! — прошепотів бійцю. Той теж стрибнув. Вийшли з лісосмуги і краєм поля побігли назад. Сніг уже розтанув, лише де-не-де біліли плямки. Підбігли до ями.

— Нагрібай листя! — сказав бійцю. Він почав нагрібати. Не питав, для чого, довіряв мені. Нагребли, залізли в яму, нагорнули листя на себе.

— Слухай сюди. Заплющ очі й думай, про щось приємне. Ти відчуєш страх, але муситимеш здолати його. Тобі буде страшно, страшенно страшно, тобі хотітиметься підхопитись і бігти геть від того страху, який наче палитиме тебе. Але ти мусиш витримати. Не рухатися й не боятися. Як би не було страшно — не боятися. Думай про щось смішне. Якийсь випадок із життя, коли ти реготав як божевільний. Або про секс. Щось, що запам’яталося. Тільки не бійся. Якщо ти злякаєшся, ми загинемо. Зрозумів?

Він ледь помітно кивнув. Мені подобалися його небагатослівність і спокій. Він приготував автомат, завмер, наче неживий. Чекав. А я — ні. У своїх експедиціях я навчився перемагати час. Інколи мені доводилося чекати тижнями. Зараз думав, що відбувалося. Мене зрадив військком. Не знаю, як