Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Що за херня? — спитав водій.

— Ні хера собі! — здивувався офіцер.

Прямо над нами пролетів гвинтокрил. Він знижувався і подавав сигнали, щоб ми зупинилися.

— Що робити? — спитав водій і почав гальмувати. В офіцера задзеленчав телефон.

— Чорт! — вилаявся офіцер, коли з екрана прочитав, хто телефонує. — Слухаю, пане полковнику! Так точно! Гвинтокрили? Бачу. Слухаю зупинитися! Зупиняйся!

Ми вже й так стояли. Позаду автобуси, попереду гвинтокрил. Усі прокинулися, дивилися у прохід, шепотіли, що б це могло бути.

— Пацани, може, війна? — спитав хтось. Йому не відповіли. З гвинтокрила вийшло кілька людей. Двоє офіцерів і солдати. При зброї. Стали наближатися. Десь позаду пролунав удар. Хтось закричав. Умить заволав і наш автобус. Незрозуміло чому, але всі кричали. Крім мене. Я втиснувся в крісло і прислухався.

— Відчиняй двері! — наказав офіцер. Хлопці почали вистрибувати. Я не поспішав. Побачив, як офіцери з гвинтокрила побігли дорогою до нас. Пробігли повз автобус, далі. Я вийшов на дорогу, побачив метрів за п’ятдесят автобус, у якому їхав раніше. Від удару його аж розвернуло. А в центрі, приблизно там, де сидів я, була величезна дірка діаметром десь півтора метра.

— Бля, що це таке? — спитав хтось.

Біля мого колишнього автобуса стояв переляканий натовп призовників. Прапорщик щось доповідав офіцерам із гвинтокрила. Я підійшов, щоб було чутно.

— Спокійно їхали, а тут удар! Один чоловік загинув, а один зник! — доповів прапорщик із побілілим обличчям. Весь тремтів.

— Хто зник? — спитав офіцер. Не офіцер — генерал! Генерал! Генерал, із ним полковник і чотири солдати з автоматами. Всі у бронежилетах і в шоломах, наче на передовій, а не в глибокому тилу.

— Не знаю, — перелякано відповів прапорщик.

— Де список особового складу? — гримнув генерал. Офіцер, який нас віз, перелякано подав аркуш із прізвищами. Навпроти них олівцем було написано, у якому автобусі хто їде. Генерал почав читати, полковник підсвічував йому маленьким ліхтариком.

Я підійшов до дірки. Якраз навпроти мого сидіння. Кров і тіло. Віктор. Він так і помер зі щасливим обличчям. Його п’яного сусіда не було. Спробував розпитати бійців, що сталося, але ніхто сказати не міг. Спали, потім удар, автобус розвернуло, він знову дивом не перекинувся. Один пацан зник, одного вбило, і жодних думок, що ж сталося.

— Так, Бар-Кончалаба, другий автобус, — прочитав генерал і подивився навколо. — Боєць Бар-Кончалаба, до мене!

Усі стояли. Я теж. Не поспішав.

— Бар-Кончалаба! — гримнув генерал. Голос у нього був командирський, я аж смикнувся, щоб таки підійти, та зміг утриматися, бо не знав, для чого мене викликають. — Є чи немає? Він був у вашому автобусі! — Генерал дивився на хлопців, ті мовчали. — Чорт забирай! З’ясувати прізвища того, хто загинув, і того, хто зник!

— Слухаюся, — крикнув наш офіцер, узяв список особового складу, вибирав тих, хто з другого автобуса, зачитував прізвища і позначав, коли солдат був на місці.

Генерал відійшов і комусь телефонував. Я хотів підійти ближче, щоб чути розмову, але мене не пропустили охоронці. Вони тримали зброю напоготові — таке враження, що чекали нападу, нервові були, злі. Я став осторонь, прислухався. Здається, генерал доповідав комусь про зникнення рядового Бар-Кончалаби. Потім кивав — мабуть, слухав наказ.

— Пане генерале, дозвольте звернутися! — попросив я.

— Іди звідси! — гримнув на мене один з охоронців. Штовхнув, не хотів, щоб я заважав його начальникові.

— Чого тобі? — спитав полковник, який супроводжував генерала.

— Можна підійти ближче? Маю інформацію для пана генерала. — Я витримав підозрілий полковників погляд.

— Що за інформація? — полковник таки підійшов.

— Я — Бар-Кончалаба, — тихо сказав йому.

— Що? — Він підійшов ближче.

— Я — Владюша Бар-Кончалаба, якого ви шукаєте. Але про це бажано не кричати і по телефону теж не говорити — ризиковано. На мене полюють.

Поки я говорив, полковник принюхувався. Хотів зрозуміти, чи не п’яний я.

— Але ти ж зник? — Він кивнув на пошкоджений автобус.

— Я помінявся місцями з іншим хлопцем.

— Документи в тебе якісь є?

Показав йому паспорт. Він придивився до фотографії, присвітив в обличчя. Помітно захвилювався.

— Стій тут.

— Не говоріть про мене по телефону, — попросив я.

— Дивіться за ним, — сказав полковник охоронцям. Мабуть, боявся, що я можу зникнути. Побіг до генерала, доповів. Той вислухав і прибіг до мене.

— Ти? — спитав пошепки.

— Я.

— Що то було? — Він кивнув у бік дірявого автобуса.

— На мене полюють.

— Для чого? — спитав генерал.

— Мабуть, для чогось я їм потрібний. Так само, як і вам. — Я усміхнувся.

— За мною! — наказав генерал.

Я пішов за ним в оточенні автоматників. Офіцер, який супроводжував нас, нічого не спитав. Усі були надто приголомшені тим, що сталося. Ми сіли у гвинтокрил. Військовий Мі-2 одразу злетів.

— На Київ! — наказав генерал. Сам присів біля мене. — Дайте йому шолом і бронежилет!

Мені принесли шолом і бронежилет. Я одягнув їх, а потім іще й подаровану військкомом куртку.

Генерал уважно дивився на мене.

— Я — генерал Свенцицький.

— Владюша Бар-Кончалаба, вчений, — відповів я. — Пане генерале, може, ви поясните, хто так зацікавився моєю скромною особою, що аж гвинтокрил надіслав?

Генерал спочатку трохи роздратувався — мабуть, не звик, щоб рядові в нього щось питали, — але стримався.

— Маю наказ доставити тебе до Києва. Там тобі все розкажуть. Ти можеш пояснити, що сталося з автобусом?

— На нас напали.

— Я розумію. Але що це було? Звідки ця дірка? Це не схоже на зброю. Принаймні на звичайну! — Генерал дуже уважно дивився на мене.

— Це незвичайна зброя, — погодився я.

— Ти знущаєшся?

— Анітрохи. Я не знаю, чим по нас ударили, але чимось досить потужним і небезпечним.

— Чим саме? Я не бачив зброї з такими наслідками! — роздратувався генерал.

— Ви не знайомі з такими видами зброї. Взагалі це й не зброя в чистому вигляді, це щось, що може використовуватися, як зброя, — спробував пояснити я.

Генерал подивився на мене перелякано і здивовано.

— Хто ти, в біса, такий?

— Я — вчений.

— Вчений? Щось я не чув, щоб по вчених надсилали генерала й гвинтокрил!

— Це через недооцінку сили науки. А ось коли смажений півень у дупу дзьобнув, то й надіслали, — посміхнувся я.

— На тебе полюють росіяни?

— А які ще є варіанти? — я спитав у відповідь. У гвинтокрилі було тепло, я розстебнув камуфляжну куртку.

— Чому вони не знищили тебе раніше?

— Не знаю. Можливо, вам допоможе інформація про те, що мене спробували вбити, лише коли мною зацікавилися в Києві.

— Вони не могли знати, це надсекретна інформація! — запевнив генерал.

— Ну, тоді збіг випадковий. — Я посміхнувся.

— Вони думають, що викрали тебе?

— Так.